Кілька років зими - Валентин Терлецький

Після цих слів Брахман Кортес відійшов у тінь за лаштунки сцени.

Хлопець, який виявив бажання побачити власну смерть, вже стояв навпроти чорного дзеркала. Але поки що нічого не відбувалося. Спливло багато хвилин, а хлопець мужньо вдивлявся у темні глибини невідомості. По залу поповз тихий шум, який з кожною хвилиною зростав. Хтось почав вигукувати слова незадоволення. Заплакала дитина. Біля вхідних дверей почалася якась штовханина.

Аж раптом дзеркало спалахнуло. Із його глибин з’явилося дивне яскраве світло, яке одразу поглинуло того, хто стояв перед ним. У залі запала мертва тиша. Світло залило всю сцену, і на кілька секунд у залі стало ясно, як вдень. І також раптово це світло зникло. Перед чорним дзеркалом стояв і закривав лице руками високий хлопець. Брахман Кортес підвів його до краю сцени і повернув обличчям до глядачів. По залу пробіг здивований гомін. На перекошеному обличчі молодого хлопця, який одразу постарів років на десять, блищали сльози.

— Говори, що ти побачив у дзеркалі! Така була наша домовленість! — вигукнув Брахман Кортес.

— Потяг... Мене переїхав потяг на станції... Я впав під колеса... Кров, усюди була моя кров... — надтріснутим голосом проказав хлопець і закрив обличчя руками.

Брахман Кортес провів хлопця у зал. Збуджені глядачі поступилися йому місцем і ще довго обговорювали цю пригоду. Наступною була біля дзеркала жінка, яка побачила, як її отруїть власний чоловік. Потім тиху смерть у власному ліжку побачив літній листоноша. Молода жінка дізналася, що її зґвалтує і вб’є жорстокий маніяк. Начальник місцевої пошти дізнався, що помре від застуди. І, нарешті, останній охочий довідався, що загине на полюванні.

Вражений усім побаченим, престидижитатор, наче уві сні, вийшов із театру і побрів невідомо куди. Раптом його хтось ухопив за руку. Старий фокусник налякано озирнувся і побачив, що він зайшов майже на край міста, туди, де у брудному гетто мешкали всілякі покидьки і бідота. За руку його тримала молода дівчина з довгим світлим волоссям і широко розплющеними безумними очима, в яких застиг жах.

— Чого тобі? — невдоволено буркнув престидижитатор і вирвав руку.

— Я хочу врятувати тебе, чоловіче! Схаменися! Облиш свої чорні думки, інакше вони зведуть тебе у землю! Ти забув, що таке любов і щастя. А вони можливі, вони завжди поруч, треба лише захотіти знову відчувати їх! — дівчина благально дивилася йому в очі, і цей блакитний погляд проникав у саму душу.

Престидижитатору на мить зробилося дуже зле, і він відсахнувся від дівчини.

— Йди геть, хвора! Йди геть! — він замахнувся і вдарив ­дівчину.

Вона закрила обличчя руками і голосно заплакала. А старий фокусник притьмом кинувся у найближче підворіття, аби втекти від дивної незнайомки.

Престидижитатор повернувся додому пізно вночі. Де він блукав кілька годин після завершення вистави Брахмана Кортеса і зустрічі з хворою дівчиною, він не пам’ятав. Престидижитатор одразу підняв із ліжка стару Матильду, і змусив її довго бити його по обличчю, з насолодою стогнав від такого бажаного болю.

Він ще кілька разів ходив у театр Брахмана Кортеса і щоразу повертався у «Містерикон» далеко за північ. Його дружині і, тепер уже колишній, асистентці Анні здавалося, що відвідини цього театру і нічні ляпаси Матильди остаточно поглинули її чоловіка, і найголовніша мета його теперішнього існування — сліпе поклоніння мистецтву загадкового Брахмана Кортеса. Престидижитатор не їв і не спав, повісив величезний замок на зал «Містерикона» і не заходив туди з дня останньої невдалої вистави, він щодня пропадав десь і повертався загрозливо мовчазний і суворий. Він припинив розмовляти з дружиною і спілкувався лише з Матильдою, коли хотів її ляпасів.

Але престидижитатор тим часом виношував свій план. Одного разу, після чергової феєричної вистави у новому театрі, він залишився сам у залі, і коли згасло світло та зачинилися двері, пробрався до кімнати Брахмана Кортеса. Він застав містифікатора тієї миті, коли той розмотував свою білу чалму біля настінного дзеркала.

— Що вам треба? — спокійно перепитав Брахман Кортес і подивився у дзеркало на відображення згорбленого престидижитатора, який зачаївся біля темного входу.

— Продайте мені ваш номер з передріканням смерті, — проскрипів престидижитатор.

— Що-що? Та ви хворий, мабуть! Цей номер не продається! — відрізав Брахман Кортес і різко повернувся до непрошеного гостя.

— Благаю, продайте! В мене є деякі заощадження, які я збирав усе своє життя. Я вам віддам усе, що забажаєте, тільки продайте цей номер! — престидижитатор впав на коліна і підповз до Брахмана Кортеса.

— Цей номер не продається ні за які гроші! — містифікатор був невблаганним.

— Хочете, я віддам вам мою жінку, Анну. Я дам вам усі свої кошти, все своє майно! — престидижитатор схопив Брахмана Кортеса за руку.

— Забирайтеся геть звідси! Я покличу своїх помічників, і вони викинуть вас, як паршивого собаку! — Брахман Кортес подзвонив у позолочений дзвоник.

— Я віддам вам свою тітку Матильду! Вона вміє відпускати чудові ляпаси! Це неймовірне задоволення! Це найпрекрасніша річ у житті! — останні слова престидижитатор кричав вже, коли був у руках двох дебелих молодиків, які тягли його геть із кімнати Брахмана Кортеса. Вони викинули його на вулицю і кілька разів вдарили ногами в живіт...

Наступного разу престидижитатор вчепився в ноги Брахмана Кортеса прямо на сцені одразу після вистави і також благав його продати свій номер. Але містифікатор відштовхнув набридлого старигана чоботом.

Але престидижитатор не здавався. Він вистежив одного із помічників Брахмана Кортеса, коли той навідувався до місцевого борделю. Перечекав кілька годин під зливою біля будинку з червоними ліхтарями і вхопив за руку довговолосого молодика, що саме прощався з повногрудою білявкою.