Маг - Джон Роберт Фаулз

— А хто ці двоє?

— Наш приятель і один із ваших попередників.

— Джеффрі Саґден?

Вона кивнула, трохи здивована. Вирішивши взяти реванш, я відклав світлину.

— Я знайшов викладача, який працював у тій школі перед війною. Він чимало мені розповів.

— Навіть так?

Спокійний тон, з відтінком сумніву.

— Тож тримаймося ближче до правди, — сказав я.

Запала коротка обтяжлива мовчанка. Де Сейтас випробовувала мене поглядом.

— І що ж він розповів?

— Цього вистачає для висновків.

Ми видивлялись одне на одного. Де Сейтас встала й підійшла до письмового стола. Вийняла з шухляди кілька аркушів, глянула на останню сторінку й простягнула її мені. То була копія листа, якого написав мені Невінсон. Нагорі набазґрано: «Сподіваюсь, ось цей напущений дим не виїсть очей адресатові».

Тим часом моя співрозмовниця чогось шукала на книжкових полицях поряд стола. Відтак підійшла до мене, мовчки забрала листа й простягла три книжки. Утримавшись від іронічних зауваг, я глянув на одну з них — шкільну хрестоматію у блакитній полотняній палітурці. «Антологія грецької літератури для позакласного читання у середніх школах. Упорядкував і дав коментарі маґістр Вільям Г’юз. Кембридж, 1932 рік».

— Ось цю він написав задля хліба. А дві інші — для душі, — пояснила де Сейтас.

Друга книжка — малотиражне видання Лонга[271] в англійському перекладі, датоване 1936 роком.

— Тисяча дев’ятсот тридцять шостий, — наголосив я. — Як це так, що ваш чоловік і далі Г’юз?

— Автор може писати під яким хоч іменем.

Г’юз, Гоумз… Мені спала на гадку одна подробиця з того, що розказувала її дочка.

— Чи викладав він у Вінчестері?

— Недовго, — усміхнулася вона. — Перед нашим весіллям.

Третя книжка містила переклади віршів Паламаса, Соломоса та інших сучасних грецьких поетів, серед них навіть Сеферіса.

— Моріс Кончіс, славетний поет, — кисло буркнув я. — Ото попав я пальцем у небо…

Забравши в мене книжки, де Сейтас поклала їх на стіл.

— Як на мене, ви мудро й винахідливо це придумали.

— Попри те, що в мене «не всі вдома».

— Розум і глупота можуть легко уживатися одне з одним. Особливо в чоловіків вашого віку.

Вона знову вмостилась у кріслі й знову всміхнулася мені, набурмосеному. По-зрадливому тепла й приязна усмішка в цієї розумної й розсудливої жінки. А чи розсудливої? Я підійшов до вікна. Сонячне проміння торкнулося моїх рук. Біля лоджії Бенджі грався у квача з норвежкою. Час від часу до нас долинали їхні вигуки.

— А якби я взяв та й повірив у байку про пана Щура?

— Тоді мені довелося б пригадати щось цікаве про нього.

— І що?

— Ви ж приїхали б сюди ще раз, щоб дізнатися ще більш?

— А якби я вас взагалі не знайшов?

— У такому разі пані Г’юз запросила б вас до себе на обід.

— Ні з того ні з сього?

— Ні, звичайно. Вона написала б вам листа. — Відкинувшись на спинку крісла, вона заплющила очі. — Шановний пане Ерфе, вашу адресу я дізналась у Британській раді. Мій чоловік, перший учитель англійської мови в школі імени лорда Байрона, недавно помер, і в його паперах я натрапила на опис незвичних подій, про які досі нічого не знала… — Розплющивши очі, вона питально звела брови.

— І коли б я мав дістати листа? Скільки ще довелося б чекати?

— На жаль, не можу цього сказати.

— Не хочете.

— Це не я вирішую.

— Очевидно, це вирішує одна-єдина особа. Якщо вона…

— Саме так.

Де Сейтас простягла руку до камінної полиці й з-поза якоїсь фігурки видобула знімок.

— Якість не найкраща. Це Бенджі сфографував своїм «брауні».

Три жінки на конях. Лілі де Сейтас, Ґунгільда, а між ними — Алісон. Тримається не дуже певно, але сміється, дивлячись в об’єктив.

— А з вашими дочками вона… вже познайомилася?

Сіро-блакитні очі втупились у мене.

— Можете взяти це фото, якщо хочете.

Я вперся, наче бик.

— Де вона?

— Можете обшукати весь будинок.

Де Сейтас спостерігала мене, спершись підборіддям на руку. Жовте крісло, незворушність і одержимість. У чому полягала ця одержимість — незрозуміло, але вона була. Я почувався недосвідченим цуциком, що ганяється за бувалим зайцем, наскакує на нього й щоразу хапає зубами порожнечу. Ще раз зиркнувши на знімок, я розірвав його начетверо й кинув у попільницю на столику біля вікна.

— Щось вам скажу, сердитий скривджений юначе, — озвалася де Сейтас після довгої мовчанки. — Часто буває, що кохання