Маг - Джон Роберт Фаулз

— Неймовірно.

— Це лише один із випадків у нашій роботі. Сотні разів потрапляєш у глухий кут, поки вийдеш на пряму дорогу.

Усміхнувшись, господиня глянула на свій будинок.

— А ось і Ґунгільда.

За дві-три хвилини, поки наливали каву, довелося сказати Ґунгільді кілька приємних слів про Норвегію. Виявилося, що вона не бувала далі на північ від Тронгейма. Від стола спровадили Бенджі, й я знову залишився віч-на-віч із Лілі.

Задля солідности я видобув блокнота.

— Дозвольте поставити вам кілька запитань.

— Ого! Нарешті я прославлюся, — доволі дурнувато гигикнула вона, очевидно задоволена сама собою.

— Я гадав, що Кончіс був ваш сусід. З’ясувалося, що ні. Де ж він мешкав?

— Не маю зеленого поняття. Зрозумійте, в моєму тодішньому віці…

— Чи знаєте щось про його батьків? — Де Сейтас похитала головою. — Може, щось запам’яталося вашим сестрам?

Вона спохмурніла.

— Старша сестра — в Чилі. Старша від мене на десять років. А Роза…

— Роза?!

Вона сумно всміхнулась.

— Так, Роза.

— Господи, це ж дивовижно. Все збігається. У циклі, присвяченому вам, є… один загадковий вірш. Дуже туманний, але тепер, коли ми знаємо, що у вас є сестра…

— Була. Роза померла. У 1916 році.

— Від черевного тифу?

Я сказав це з такою певністю, що вона розгубилась. І зразу ж оговталась.

— Ні. Від якогось рідкісного ускладнення після жовтяниці. — Де Сейтас задивилася в глибину саду. — Велика трагедія мого дитинства.

— А чи не було у вас відчуття, що він ставиться… з якоюсь особливою прихильністю до вас або до ваших сестер?

Вона знову всміхнулася, згадуючи.

— Ми з Розою гадали, що він потайки закохався в Мей — нашу старшу сестру. Вона, звичайно, була заручена, але приходила на уроки музики й сиділа з нами. І ось… Боже мій, як дивно, що все це спливає в пам’яті… Коли приходила Мей, то пан Щур починав хизуватися. Ми казали, що він вимахується. Грав складнющі, карколомні уривки. А їй подобався один твір Бетговена. «Для Елізи», ніби так він називається. Сестра і я часто мугикали цю річ, щоб дошкулити йому.

— Роза була старша, ніж ви?

— На два роки.

— Отже, маємо таку картину. Дві малі збиточниці дошкуляють чужоземному вчителеві.

Лілі почала вигойдуватися.

— Знаєте, це жахливо, але я дуже мало пам’ятаю. Тобто так, ми його дражнили, малі набриди. А коли вибухла війна, він зник.

— Куди подівся?

— Ой, уже й не скажу. Не знаю. Замість нього з’явилося якесь страшне бабище-солдафонище. Ми її ненавиділи. Ось тоді затужили по ньому. Раніше мали себе за щось, а його за ніщо. У ті часи багато хто так ставив себе.

— Чи довго він давав вам уроки?

— Я знаю? Може, зо два роки.

Відповідь прозвучала з питальним відтінком.

— Чи не було якихось ознак, що… ви йому подобаєтеся?

Де Сейтас задумалася. І похитала головою.

— Ви ж, мабуть, не маєте на думці… чогось бридкого?

— Ні-ні. Але, наприклад, ви хоч раз залишилися з ним віч-на-віч?

Лілі вдала прикро вражену.

— Ні разу. З нами завжди була ґувернантка або сестра. Або мати.

— То ви зовсім нічого не можете сказати про його характер?

— Якби я зустрілася з ним сьогодні, то подумала б, що це дуже милий чоловічок. Більш нічого…

— Може, ви або ваша сестра грали на флейті чи на рекордері?

— Ні, — усміхнулася вона, почувши це дивне для неї запитання.

— А тепер вибачайте за нетактовність. Чи вважали ви себе змалку красунею?.. Я впевнений, що ви були вродливі, але не про те йдеться. Чи усвідомлювали ви, що у вас є щось виняткове?

Де Сейтас глянула на свою сигарету.

— Для добра ваших… як би то його точніше висловитися… Для добра ваших пошуків я, бідна багатодітна мати, можу відповісти: так. З мене написали портрет. Він доволі-таки відомий. Наробив шуму на виставці Королівської академії в 1913 році. Зараз покажу його вам.

Я зазирнув у блокнот.

— То ви справді не можете згадати, куди він подівся, коли почалася війна?

Вона затулила обличчя долонями.

— Невже ви й досі не розумієте… Мабуть, його інтернували… слово чести…

— Може, ваша сестра в Чилі краще пам’ятає? Чи можна до неї написати?

— Звичайно. Дати вам адресу?

Я записав — з її слів.