Маг - Джон Роберт Фаулз

Я відрекомендувався.

— Пане Ерфе, чи знаєте, скільки мені було років у тисяча дев’ятсот чотирнадцятому?

— Судячи з вашого вигляду, дуже мало.

Вона усміхнулась, але так, ніби вважала компліменти недоречними й обтяжливими.

— Десять. — Кивнула на конюшню, де син набирав гній у відро. — Була в тому самому віці, що й Бенджі.

— А ці інші прізвища вам теж незнайомі?

— Боже мій, звичайно, знайомі… А цей Моріс, як там його… Він що, бував у них?

Я похитав головою. Кончіс знову пошив мене в дурні. Либонь, тицьнув пальцем у стару адресну книгу, вибрав навмання прізвище Монтґомері, а тоді йому залишилося тільки дізнатися ім’я однієї з дочок. Ну а мені доводиться діяти навмання.

— Він доводився сином комусь із них. Здається, був одинак. Дуже обдарований музично.

— Боюся, ви помилились. Чарлзворти були бездітні, а син Гамілтона-Дьюкса… — Вона завагалася, пригадуючи. — Він загинув на війні.

— У мене таке враження, що ви ще щось пригадали.

— Ні… тобто так. Не знаю. Ви сказали «обдарований музично»? Невже мали на увазі пана Щура? — засміялася де Сейтас і засунула руки в кишені бриджів. — З «Вітру у верболозі»[267]. Я кажу про італійця, що вчив нас грати на фортеп’яно. Мене і сестру.

— Молодий?

Вона стенула плечима.

— Ніби так.

— Чи не могли б ви ще щось про нього сказати?

Вона опустила очі.

— Ґамбелліно, Ґамбарделло… щось таке. Чи не Ґамбарделло.

Вимовила це прізвище так, ніби їй досі смішно з нього.

— А як його звали?

Вона не запам’ятала.

— Чому «пан Щур»?

— Бо мав звичку втуплюватися в нас витрішкуватими карими очима. Ми йому страшенно докучали.

Зніяковівши, де Сейтас оглянулася на сина, що підштовхував її ззаду так, ніби докучали саме йому. Вона не помітила, що я пожвавішав. Еге ж, Кончіс не з пальця виссав це прізвище.

— Він був низький? Нижчий, ніж я?

Силкуючись згадати, вона пожмакала кінці косинки й спантеличено подивилася на мене.

— Ви знаєте, нижчий… Неймовірна річ…

— Дозвольте мені розпитати вас. Десять хвилин, не більше.

Де Сейтас завагалася. Я був ввічливий, але не відступав від свого: всього десять хвилин.

— Бенджі, побіжи-но до Ґунгільди й скажи, щоб запарила нам кави й принесла в сад.

Син кинув оком на конюшню.

— А Лінюшок?

— Хай Лінюшок трохи почекає.

Бенджі побіг доріжкою, а пані де Сейтас, на ходу стягуючи рукавички й розв’язуючи косинку, повела мене вербовою алеєю, вздовж цегляної стіни, через хвіртку, до чудового старого саду. Тут розлилось озеро осінніх квітів, край будинку простягався моріжок, на якому ріс кедр. Ми зійшли на лоджію з кріслом-гойдалкою та елеґантними чавунними стільцями, помальованими білою фарбою. Зразу можна зробити висновок, що в сера Чарлза-Пенна Монтґомері був воістину золотий скальпель. Господиня сіла в крісла, а мені вказала на стілець. Я пробурмотів щось похвальне про сад.

— Нічогенький, правда? Мій чоловік самотужки тут усе обладнав, а тепер, горопаха, дуже рідко бачить своє творіння, — усміхнулася вона, помахуючи ногами. — Він економіст. Засів у Страсбурзі.

Ця жінка поводилася надто вже по-дівочому, трохи понад міру гордилася своїм струнким станом. Це, мабуть, від нудьги на селі.

— Нумо до справи, — заохотила вона мене. — Розкажіть про вашого славного письменника. Уперше про такого чую. Ви з ним знайомі?

— Він помер під час німецької окупації.

— Бідолашний. З якої причини?

— Від раку. — Я квапливо повів далі. — Цей поет був дуже потайний, і багато чого з його минулого доводиться висновувати з його ж таки творів. Знаємо, що він був грек, але міг подаватися й за італійця.

Зірвавшись із місця, я дав їй прикурити.

— Навряд чи це пан Щур, наш потішний коротунчик.

— А чи не грав він, крім як на фортеп’яно, ще й на клавесині?

— Клавесин — це така дзенькотлива штука? — Я кивнув, вона труснула головою. — Ви ж сказали, що він письменник.

— Від музики він перейшов до літератури. Бачите, в його ранніх віршах і в цьому… в романі є багато натяків про нещасливе, зате глибоке кохання, яке він замолоду пережив в Англії. Звичайно, поки що ми не знаємо, скільки в цьому правди й скільки домислу.

— Невже він мене згадав у цих творах?

— Багато чого вказує на те, що ім’я дівчини — це назва квітки. Що вона мешкала неподалік. І що їх обох поєднала любов до музики.

Зацікавившись, де Сейтас випросталася.

— Але звідки ви взяли, що йдеться саме про мене?

— Е-е-е… з різних джерел. Про це є згадки в літературі. Відомо,