Маг - Джон Роберт Фаулз

Прибіг Бенджі й зупинився за двадцять ярдів від нас, біля астролябії на кам’яному постаменті. Було виразно видно, що в хлопчика ось-ось лусне терпець. Де Сейтас підкликала його й ласкаво відвела назад чубчик, що впав на лоба.

— Любий синку, твоя бідна стара мамця сама не своя з радости. Тільки що дізналася, що вона муза. — Глянула на мене. — Чи правильно я сказала?

— Що таке муза? — спитав Бенджі.

— Це дама, яка надихає поета писати вірші.

— Ось цього пана?

Засміявшись, вона обернулася до мене.

— Він справді славетний?

— Як гадаю, колись буде.

— Я б хотіла почитати ці вірші.

— Їх ще не переклали. Але перекладуть.

— Може, ви це зробите?

— Може…

Я дав зрозуміти, що маю такий намір.

— Правду кажучи, навряд чи я зможу ще щось додати до сказаного, — мовила де Сейтас. Бенджі зашепотів їй на вухо. Засміявшись, вона звелася й взяла його за руку. — Ось покажемо панові Орфе портрет і візьмемося до роботи.

— Правильно буде не Орфе, а Ерфе.

Засоромившись, вона затулила рота долонею.

— Господи, я знову ляпнула…

Хлопчик тягнув матір за собою, йому теж стало соромно за її промах.

Пройшовши через салон та простору вітальню, ми опинилися в боковій кімнаті. Довгий обідній стіл, срібні канделябри. На стіні поміж вікнами висів портрет. Бенджі скоренько ввімкнув лампочку для підсвічення.

Подібна до керроллівської Аліси, довговолоса дівчинка в матросці визирає з-за дверей. Вона ніби сховалася й бачить усіх, що ніяк не можуть її знайти. Жваве, напружене, схвильоване, зовсім ще дитяче личко. На чорній табличці під портретом написано позолоченими буквами: «Сер Вільям Блант[268], Королівська академія. “Пустунка”».

— Чарівливо, — зауважив я.

Бенджі змусив матір нахилитися й щось шепнув їй на вухо.

— Він хоче сказати, як ми між собою називаємо цю картину.

Де Сейтас кивнула, й хлопчик вигукнув:

— «Хіба можна ось так розпускати нюні?»!

Широко усміхнувся, а мама злегка смикнула йому за волосся.

Ще одна чарівлива картина.

Господиня дому вибачилася, що не запрошує мене залишитися на полудник. Треба поїхати до Гертфорда у справах Жіночого інституту[269]. Я пообіцяв, що як тільки Кончісові вірші вийдуть в англійському перекладі, неодмінно надішлю їй примірник.

Під час розмови з Лілі де Сейтас я усвідомив, що досі залишаюся жертвою Кончіса. Досі наполовину вірю баєчкам про барвисте космополітичне минуле старигана, які він втовкував мені в голову, а «Джун» підтакувала. Тепер згадалося, що в його оповідках раз у раз відлунював крутий поворот долі у двадцятих роках. Я знову взявся до здогадів. Цілком можливо, що це талановитий син бідного грека — еміґранта з Корфу чи з Іонічних островів. Соромлячись свого грецького імени, він міг прибрати собі італійське. Силкуючись вивищитися в чужому едвардіанському світі Лондона, перерубав корені, що зав’язли в минулому. Вже тоді він провадив подвійне життя… А потім ми всі, піддослідні в «Бурані», правили йому за жертовних козлів, розплачувалися за всі прикрощі й приниження, зазнані колись давно в домі Монтґомері та інших багачів.

Їдучи, я усміхався. Почасти тому, що за всім його наукоподібним патяканням відкрилася суто людська злоба скривдженого чоловіка. Почасти тому, що з’явилася великонадійна нитка, яка може допровадити куди треба.

Я виїхав на головну вулицю Мач-Гадема. Пів на першу. До Лондона далекувато. Добре було б тут перекусити. Припаркувавши машину, я зайшов до невеликого пабу, збудованого з цегли й деревини. Тут нікого не було, крім господаря.

— Ви тут проїздом? — спитав він, наливаючи пиво.

— Ні. Побував у Динсфорд-гаусі.

— Непогана в неї садиба.

— Ви знаєте цю родину?

Хазяїн носив краватку-метелика й говорив з якимсь бридким невизначеним акцентом.

— Чув про цих людей. За закуску я візьму окремо, — забряжчав він монетами в шухляді. — Їхні діти часто бувають у селі.

— Я там був у справах.

— Ага.

З-за дверей визирнула вибілена пергідролем жіноча голова. Відтак з’явилася сама жінка й принесла тацю з канапками. Простягнувши мені решту дрібняками, хазяїн запитав:

— Вона в опері співає, правда?

— Мабуть, ні.

— Люди кажуть, що співає.

Я чекав, що він поведе далі, але його, видно, мало цікавила ця тема. З’ївши півканапки, я задумався.

— Що робить її чоловік?

— Чоловіка нема. — Корчмар зловив мій бистрий погляд. — Я вже два роки тут, а про нього ні слуху ні духу. Подейкують, що в неї є… приятелі, — підморгнув він.

— Он як.

— Ця сімеєчка, як і я, з Лондона. — Він узяв склянку. — Вродлива жінка. Бачили