Маг - Джон Роберт Фаулз
— Дуже мило з вашого боку.
Вона зітхнула.
— Знову іронія.
— А ви чого сподівалися? Сліз каяття?
— Іронія — бридка річ. Вона виставляє напоказ нутро.
Помовчавши, де Сейтас повела далі.
— Ви щасливчик і сліпець водночас. Щасливчик, бо маєте вроджений талант заворожувати жінок, хоч при мені ані не гадаєте показати свої здібності. А сліпець, бо не побачили поруч себе коштовної дрібки істинного жіноцтва. Невже ви не втямили, що Алісон має одну важливу прикмету, якою нам, жінкам, належить скрашувати життя? Порівняно з цією властивістю освіта, походження, місце в суспільстві нічого не значать. А ви випустили це з рук.
— З допомогою ваших чарівливих донечок.
— Мої доньки стали втіленням вашого егоїзму.
У моєму нутрі закипала тупа й сліпа лють.
— В одну з них я закохався. Запевняю вас, що з дурного розуму.
— Ось так нерозбірливий у засобах колекціонер закохується в омріяну картину. І ладен піти на все, аби тільки запопасти її.
— Еге ж, та тільки це була не картина, а дівуля, в якої стільки ж порядности, скільки в зужиткованої повії на майдані Піґалль[272].
Зробивши маленьку паузу, — елеґантний салонний докір, — вона стримано мовила:
— Сильно сказано.
Я обернувся до неї.
— Цікаво, що ви знаєте, а чого не знаєте. По-перше, ваша далеко не цнотлива дочка…
— Мені відомо до найменших подробиць усе, що вона робила. — Де Сейтас дивилася на мене спокійно, трохи випроставшись. — Знаю й мотиви, якими вона керувалася. Але розказати про них — це викласти вам усе до решти.
— Може, мені покликати оцю норвежку й вашого синочка? Чи не варто було б описати йому, як сестричка крутить фіґлі-міґлі — мабуть, це підхожий евфемізм — тиждень зі мною, а тиждень із негром?
Знову запала тиша. Очевидно, де Сейтас хотіла мовчанням відтінити мої слова. На нахабне питання не відповідають тому, щоб поставити на місце нечему.
— Невже вам гірше від того, що Джо негр?
— Але й не краще.
— Це дуже розумний, чарівливий молодик. Вони вже віддавна сплять разом.
— І ви це схвалюєте?
— Ніхто не просить мого схвалення. Зрештою, воно зайве. Лілі вже доросла.
Криво усміхнувшись, я глянув у вікно.
— Я вже знаю, навіщо вам стільки квітів. Щоб перебити сморід сірки.
Вона звелася. Стояла, спершись рукою на камін, і спостерігала, як я міряю кімнату вздовж і впоперек. Спокійна й обачлива, вона бавилася мною, як повітряним змієм. Хоч злітай угору, хоч шугай униз, а шнурок у її руках.
— Ви в змозі вислухати мене й не перебивати?
Я глянув на неї й непевно знизав плечима.
— Гаразд. Покладемо край балачкам про те, що в сексі пристойне, а що ні. — Голос звучав розмірено, по-діловому. Як у тих лікарок, що на роботі не визнають поділу на статі. — Я живу в кам’яниці часів королеви Анни[273], але це ще не означає, що й моя моральність, як ото в більшости нинішніх англійців, тодішня.
— А я такого ніколи й не припускав.
— То ви слухаєте чи ні? — Я став біля вікна, відвернувшись від неї. Треба, конче треба, нарешті приперти її до стіни. — Як же вам пояснити… Якби тут був Моріс, то він сказав би, що секс нічим не відрізняється від інших радощів життя, хіба тільки гостротою насолоди. Що це тільки частина, причому не найважливіша, тих стосунків між людьми, які ми називаємо коханням. Що головна частина — це щирість, це довіра, яку кожне з двох людей плекає у своєму єстві. Або ж у серці — на ваш вибір. І що зрадити по-справжньому — це приховати фізичну зраду. Бо люди, які подарували одне одному кохання, не мають права брехати.
Я задивився в далину понад моріжком. Усе, що вона каже, заготовлено наперед. Либонь, вивчила напам’ять цю ключову промову.
— Як ви смієте мені проповідувати, пані де Сейтас?
— А як ви, пане Ерфе, смієте вдавати, що не потребуєте такої проповіді?
— Послухайте…
— Ні, це ви послухайте, будь ласка. — Я б і далі перечив, якби в її голосі була хоч дрібка різкости чи зверхности. Але ці слова прозвучали лагідно, майже прохально. — Я ж намагаюся пояснити, що ми за одні. Понад двадцять років тому Моріс переконав нас, що треба відмовитися від звичних сексуальних табу. Не тому, що ми розпусніші, ніж інші люди. Навпаки — тому, що чистіші. Тож ми постаралися
