Маг - Джон Роберт Фаулз

— Не вірю ні в одне слово. Але розповідайте.

— Я побоялася родити в Греції, й довелося повернутися до Англії.

Моя співрозмовниця взяла сигарету із срібної коробки, що стояла на триногому столику біля крісла. Запропонувала й мені, але я відмовився. І вогню їй не подав. Вона поводилася дуже спокійно. Справді, її дім — її фортеця.

— Де Сейтас — це дівоче прізвище моєї матері, — пояснила господиня. — Можете перевірити в Соммерсет-гаусі[270]. У неї був брат — старий парубок, дуже заможний. Дядько ставився до мене, особливо після батькової смерти, як до дочки. Не переступав межі, яку визначила моя мати — дуже владна жінка.

Мені спали на гадку Кончісові слова, що вперше він побачив «Бурані» у квітні 1928-го.

— То ви кажете, що не зналися з… Морісом до 1929 року? — спитав я.

— Звичайно, не зналися, — усміхнулася вона. — Всі подробиці відповідного розділу його оповіді Моріс дізнався від мене згодом.

— А як щодо сестри Рози?

— Підіть до Соммерсет-гаусу.

— Неодмінно піду.

Вона споглядала на кінчик сигарети. Змусила мене трохи почекати.

— Народилися близнята. Наступного року помер дядько. Виявилося, він заповів мені майже все, що мав. Одна умова — мій Білл за одностороннім зобов’язанням змінить своє прізвище на де Сейтас. Навіть не де Сейтас-Г’юз. Ось таку підлість учинила моя мати. — Господиня дому кинула оком на ряд мініатюр, що висіли біля камінної полиці. — Дядько був останній чоловік у роді де Сейтасів. Отже, Білл узяв моє прізвище. В японському дусі. Це теж можна перевірити. Ось ніби й усе.

— Як це все? Господи!

— Чи можна мені звертатися до вас по імені? Я ж стільки про вас знаю…

— Не можна.

Вона опустила очі. І знову ця особлива, нестерпно дразлива усмішечка — завсідниця на обличчях її дочок, Кончіса, ба навіть Антона і Марії (хоч у них вона трохи інакша). Їх усіх ніби хтось навчив усміхатися так загадково і зверхньо. Як гадаю, не хто інший, як ось ця жінка.

— Не думайте, що ви перший стоїте передо мною, ображений і розлючений на Моріса та на всіх нас, його помічників. Але з усіх отих скривджених і сердитих молодиків ви перший відкидаєте мою пропозицію заприятелювати.

— Я б хотів поставити вам кілька прикрих питань.

— Будь ласка.

— Але почну не з них. Чому в селі вас мають за оперну діву?

— Кілька разів я співала на місцевих концертах. Мене навчали музики.

— «Клавесин — це така дзенькотлива штука»?

— А хіба він не дзенькає?

Я відвернувся від цієї жінки. Від її лагідности й світськости, що слугували зброєю.

— Шановна пані де Сейтас, ані чарівливість, ані розум, ані гра у слова не допоможуть вам вибратися з цього глухого кута.

— Ви і самі заходите, і когось заводите до глухого кута, — помовчавши, відповіла вона. — Напевно, вам не раз це казали. Ви прийшли сюди з цілком хибних міркувань і стали мене дурити. Я відповіла такою самою брехнею. Ось вам і відбилися ці хибні мотиви.

— Ваші дочки тут?

— Ні.

Я повернувся до неї.

— А Алісон?

— Ми з нею добрі приятельки.

— Де вона?

Замість відповіді — вперте похитування головою.

— Вимагаю, щоб ви призналися, де вона.

— У цьому домі ніхто ніколи нічого не вимагав.

Господиня дому мовила це доволі байдужим тоном. Але дивилася на мене насторожено й уважно, як ото шахіст на дошку.

— Чудово. Побачимо, що на те скаже поліція.

— Наперед знаю. Скаже, що у вас не всі вдома.

Я знову відвернувся. Може, хоч у такий спосіб вдасться ще щось вивудити. Але де Сейтас мовчки сиділа у кріслі. Її погляд я відчував спиною. Не дивлячись, бачив її у пшенично-золотому кріслі, подібну до Деметри, Церери, богині на троні. Це не просто собі п’ятдесятилітня розумниця в сучасній кімнаті, куди з полів долинає гуркіт трактора. Це актриса — така вже віддана ідеям, які мені несила пізнати, така вже вірна людям, яких мені несила простити, що її роль уже перестає бути роллю.

Вона звелася, підійшла до бюрка в кутку, взяла якісь фотографії й виклала їх на столі біля канапи. Відтак знову сіла в крісло й жестом руки запросила мене подивитися. Ось вона в кріслі-гойдалці перед лоджією. Поряд сидить Кончіс, а між ними двома стоїть Бенджі. Ось Лілі та Роза. Перша усміхається в об’єктив, а друга сміється, повернувшись у профіль і ніби проходячи за сестриними плечима. Тлом править та сама лоджія. А ось стара світлина. Це «Бурані». На сходах перед віллою стоять п’ятеро. Посередині Кончіс, поруч нього вродлива жінка — безперечно Лілі де Сейтас. Її обіймає за плечі високий чоловік. На звороті напис: «“Бурані”, 1935 рік».