Маг - Джон Роберт Фаулз

Я й далі стояв спиною до неї.

— Перед війною мені двічі випала роль, чимсь подібна до тієї, яку зіграла перед вами Лілі. Вона готова на такі речі, які мені не до снаги. Надто вже багато табу я мусила переступити. У мене ж іще був чоловік, якого я любила тілом і душею. Раз уже ми так істотно втрутились у вашу долю, то відкрию вам ось що. Ще за життя чоловіка я подеколи, щоразу з його відома та згоди, віддавалася Морісові. А на війні Білл своєю чергою завів собі коханку-індійку — теж із мого відома та згоди. Попри те, наша сім’я була міцна й щаслива, бо ми додержували двох головних правил. По-перше, ніколи не брехали одне одному, а по-друге… Ні, це я скажу тоді, коли краще вас пізнаю.

Я кинув через плече погордливий погляд. Її спокій виводив із рівноваги, під ним крилося безумство. Вона знову сіла.

— Звісно, якщо ви волієте жити у світі загальновизнаних норм і накинутих ідей, то наша з дочкою поведінка видаватиметься вам огидною. Гаразд, хай так. Але майте на увазі, що можливий також інший кут зору. Якщо ви з нього подивитеся, то захопитеся відвагою Лілі. Ні я, ні мої діти не підлаштовуємося під сіру людську масу. Вони не так виховані, щоби бути як усі. Ми багаті, розумні, тож наше життя має точитися по-щедрому й по-мудрому.

— Ви щасливчики.

— Еге ж. Щасливчики. Але ми беремо на себе відповідальність, яку накладає виграш у лотереї життя.

— Відповідальність? — Я знову різко обернувся.

— Невже ви справді вважаєте, що ми тільки задля вас усе це затіяли? Невже гадаєте, що на наших… мапах не прокладено маршруту?.. — Де Сейтас додала, вже спокійніше: — Ми все робимо задля конечної потреби, а не задля потурання забаганкам.

— Конечна потреба виробляти нічим не виправдані соромітні штучки.

— Потреба ставити дуже складні експерименти.

— Мені подобаються прості.

— Час простих давно минув.

Між нами запало мовчання. Я й досі лютував, а тепер до гніву домішався страх за Алісон, що потрапила в лабети цій жінці. Так боїшся, дізнавшись, що твою улюблену місцину продали забудовникам. Мене знову покинули, знову відкинули, як непотріб. Я чужинець у цьому позаземному світі.

— Я знаю багатьох молодиків, що позаздрили б вам.

— Навряд, якби я їм усе розказав.

— Тоді вони поспівчували б вам за таку обмеженість.

Вона підійшла, взяла мене за плече й змусила обернутися.

— Невже я схожа на лиху жінку? Або мої дочки?

— Йдеться про ваші справи. Не про схожість.

У мене зірвався голос. Хотілося скинути її руку й вирватися звідси.

— Ви цілком певні, що набралися від нас тільки лиха й нічого більш?

Я опустив очі. Не відповів. Де Сейтас забрала руку, але не відійшла.

— Повірте мені… Хоч на крихту повірте. — Я змовчав, вона повела далі. — Ви завжди можете до мене зателефонувати — в будь-яку пору. Можете стежити за будинком. Але попереджаю, що не вистежите потрібної вам особи. Побачите тільки Бенджі, Ґунгільду та ще двох моїх середульших дітей, що цього тижня приїдуть із Франції. Тепер тільки ця особа змушує вас чекати.

— Вона мала б сама поговорити зі мною.

Де Сейтас глянула у вікно й перевела погляд на мене.

— Мені так хочеться допомогти вам…

— Я потребую Алісон, а не допомоги.

— А тепер можна називати вас Ніколасом? — Я відвернувся, підійшов до стола біля канапи й став розглядати світлини. — Гаразд. Більше не проситиму.

— Ось піду до будь-якої газетної редакції й розкажу там усю цю історію. І зруйную ваше кляте…

— Не підете. Ви ж не змогли відшмагати мою дочку.

Я злобно зиркнув на неї.

— То це ви сиділи в портшезі?

— Ні.

— Може, Алісон?

— Таж вам сказали, що портшез порожній. — Де Сейтас упіймала мій недовірливий погляд. — Слово чести, не Алісон. І не я. — Я не вірив, вона усміхнулася. — Добре. Мабуть, там хтось і сидів.

— Хто?

— Одна… відома у світі людина. Мабуть, ви впізнали б її. Ото й усе.

Щупальці її вкрадливої доброзичливости таки знайшли шпарини в моєму гніві й пробралися до живого. Востаннє кинувши на неї лихим оком, я рвучко крутнувся й попрямував до виходу. Де Сейтас рушила за мною, взявши зі стола папірець.

— Візьміть, будь ласка.

То був список імен, прізвищ і дат народження. Вказано, що «Г’юз» змінено на «де Сейтас» 22 лютого 1933 року. Подано телефонний номер.

— Це нічого не доводить.

— Ще й як доводить. Відвідайте Соммерсет-гаус.

Знизавши плечима й запхавши папірця в кишеню, я пішов далі. Навіть не оглянувся на де Сейтас. Розчахнув навстіж вхідні двері, спустився сходами. Вона зупинилася на порозі.