Маг - Джон Роберт Фаулз

— Вибачай, Санді. Перебив я тебе. Веди далі.

— Якось мені трапилося почитати писанину Мослі, й там було чимало слушного, — карбував він слова. — Дуже багато слушного.

— Певна річ.

У цю мить Мітфорд був схожий на птаха, що чистить дзьобом настовбурчене пір’ячко.

— Моя близнючка повернулася, старий шкарбун ненадовго відлучився кудись, а вона як цукерка, — повів він далі. — Само собою, я розігрую з себе скривдженого й натякаю, що дійти до норми мені допоможе невелика прогулянка під місяцем. А вона на те: «Прогулянка? Може, краще було б нам скупатися?» Повір мені, старий, коли б ти почув, як вона це сказала, то теж був би певен, що після купання дійде до цікавіших справ. Опівночі на умовленому місці, біля брами. Гаразд, об одинадцятій ми розпрощалися на добраніч. Я сиджу й чекаю. Вислизаю з вілли. Без проблем. Іду до брами. Хвилин за п’ять приходить вона. Слухай, старий, мені не з одною дівкою доводилося мати діло, але ця Джун справдешня бомба. Хоче, аж муркоче. Я вже подумав, що замість операції «Нічне купання» буде інша, важливіша. А вона каже, що хоче освіжитися.

— Добре, що ти не розказав мені це перед від’їздом. Я б не пережив розчарування.

Він поблажливо усміхнувся.

— Ми зійшли на пляж. Вона каже, що не має купальника, то нехай я першим піду. Чи то соромиться, чи то в кущики їй захотілося перед ділом. Гаразд. Почалося з операції «Роздягання». Тоді Джун пішла до лісу, а я, лопух, виконую команду. Відплив від берега ярдів на п’ятдесят й бовтаюсь у воді. Чекаю дві хвилини, три, чотири. Минуло десять хвилин, я вже мерзну, а її нема.

— І твого одягу теж не стало.

— Ти вгадав, старий. Стою голий, у чому мама народила, на тому громадському пляжі й упівголоса кличу кляту сучку. — Я засміявся, Мітфорд кисло усміхнувся. — Еге ж. Непоганий жарт. Нарешті до мене дійшло. Можеш собі уявити, як я лютував. Півгодини дожидався її. Обшукав усе навколо — нуль. Помаршував до вілли. Потовк босі ноги об каміння. Відламав соснову гілку — в разі чого прикрити інструмент.

— Неймовірно.

Мітфорд очікував, що я поділю його обурення, а мені насилу вдавалося стримувати сміх.

— Проминаю браму, йду доріжкою. Завертаю за ріг вілли. Як гадаєш, що я там бачу? — Я похитав головою. — Вішальника.

— Жартуєш.

— Ні, старий. Це вони пожартували. Повісили опудальце. Як на штикових навчаннях. Напхане соломою. На шиї зашморг. У моїй одежі. З виду подібне до Гітлера.

— Господи. І що ж ти зробив, Санді?

— А що мав робити? Відв’язав оте паскудство й скинув з нього мій одяг.

— Ну а далі?

— Далі нічого. Намилилися.

— Втекли?

— На каїку. Я ще на Муці почув його. Подумав, що це якийсь рибалка в морі. Вони залишили мою сумку надворі. Нічого не поцупили. Ось тільки довелося перти чотири милі до школи.

— Ти, мабуть, лютував.

— Трохи понервувався. Не без того.

— Але ти ж не вибачив їм такого свинства.

— Не вибачив, — усміхнувся він сам собі. — Я зробив просто. Написав рапортик. По-перше, про історію під час окупації. По-друге, про теперішні політичні погляди нашого приятеля — пана Кончіса. І надіслав куди треба.

— Ти написав, що він комуніст?

У Греції цькували комуністів з 1950 року, коли закінчилася громадянська війна.

— Я був знайомий з кількома комуняками на Криті. Ото й доповів, що побачив їх на Фраксосі й ішов за ними назирці аж до вілли. А владі й не треба чогось більшого. Досить учепитися за дрібничку, а там далі до серйозного потягнеться. Тепер розумієш, чому тебе не залучили.

Бавлячись ніжкою свого келишка, я міркував. Якраз навпаки — залучили, і то завдяки ось цьому нетямі, що сидить поряд мене. «Джун» сама призналася, що торік вони прорахувалися й мусили відмовитися від продовження. Лисиці забракло хитрости, й полювання обірвалося на самому початку. Кончіс сказав, що мене вибрали для участи в маскараді чисто випадково. Я принаймні виправдав довіру.

— Отже, ти сміявся останнім? — усміхнувся я Мітфорду.

— Така вже в мене звичка, старий. Відповідна до мого характеру.

— Але навіщо їм це здалося? Гаразд, ти їм не сподобався… У такому разі треба було зразу ж тебе спровадити.

— Всі ці балачки про хрещених дочок — брехня й дурня. Це першокласні проститутки. Ота Жулі говорила такою мовою, що годі сумніватися. А як вони дивляться… З натяком, із заохотою. — Мітфорд зиркнув на мене. — На такий бордель часто натрапиш у Середземномор’ї, особливо у Східному. Я не вперше на таке наткнувся.

— Хочеш сказати…

— Скажу навпростець. Багатій Кончіс сам уже не може того… але, мабуть, має втіху, підглядаючи, як інші цим ділом забавляються.

Заблукавши в безконечному лабіринті відголосків, я знову крадькома глянув на Мітфорда. Невже він…

— Але ж вони тобі нічого такого не пропонували?

— Натякали. Я вже потім зміркував, що це були натяки.

Він приніс ще дві чарки джину.

— Санді, ти мав би застерегти мене.