Маг - Джон Роберт Фаулз

Ми зійшли на сходовий майданчик. Бріґґз заглянув у відчинені двері й побачив швачок за роботою. Дві з них присвиснули.

— Дуже мило, — сказав він, помахавши їм рукою. — Мені згадався вірш Томаса Гуда[278].

— Звідки ви дізналися про цю роботу?

— З оголошення в «Таймс едьюкейшнл сапплмент».

Звичну назву англійської установи він вимовив таким тоном, ніби я про неї ніколи не чув.

Ми ввійшли до моєї оселі. Я зачинив двері.

— А я гадав, що Британська рада вже припинила вербування.

— Справді? Мабуть, у шкільному комітеті вирішили, що раз пан Кончіс усе одно тут, то міг би й сам провести вступну співбесіду зі мною. — Мій гість підійшов до вікна й подивився на похмуру стару Шарлотт-стрит. — Чудовий краєвид. Знаєте, я закоханий у ваше місто.

Я вказав йому на найменш заяложене крісло.

— То це пан Кончіс дав вам мою адресу?

— Еге ж. Може, не мав на те права?

— Та ні. Все гаразд. — Я сів біля вікна. — Чи розповідав він щось про мене?

Бріґґз звів руку, ніби вважав, що мене треба заспокоїти.

— Так, він… я дізнався… тобто він попередив мене, що інтриґи вчителів можуть довести до лиха. Як я зрозумів, вам не поталанило… — Бріґґз облишив добирати слова. — Вам і досі прикро?

Я знизав плечима.

— Греція є Греція.

— Я певен, вони вже потирають руки, дізнавшись, що працюватимуть зі справжнім американцем.

— Мабуть, потирають.

Він труснув головою. Видно, навіть подумки не може припустити, що комусь таки вдасться втягти справжнього американця в левантійську шкільну інтриґу.

— Коли ви бачилися з паном Кончісом? — спитав я.

— Три тижні тому, коли він був тут, у Лондоні. Я б ще раніше сконтактувався з вами, але він загубив вашу адресу. Надіслав її вже з Греції. Сьогодні вранці.

— Допіру сьогодні вранці?

— Так. Телеграмою, — усміхнувся він. — Я теж здивувався. Гадав, що він забув про це. А ви… ви з ним близькі знайомі?

— Та… зустрілися кілька разів. Я так і не добрав, яку посаду він обіймає у шкільному комітеті.

— Він сказав, що офіційно не належить до членів комітету. Просто допомагає їм. Господи, яка в нього добірна англійська мова!

— І не кажіть.

Ми придивлялись один до одного. Поводився він вільно й невимушено, але така поведінка видавалася запозиченою з книжок на зразок «Як налагоджувати приязні стосунки з незнайомцями». Відчувалося, що досі в його житті не траплялися промахи та збої. Однак навіть недоброзичливий заздрісник не заперечив би, що Бріґґзові притаманні дитяча наївність, юначе завзяття й зріла енергійність.

Я розважав над ситуацією. Припущення, що поява Бріґґза ніяк не пов’язана з моїм телефонним дзвінком до Мач-Гадема, видавалося таким абсурдним, що напрошувався висновок про наївність цього американця. З другого боку, пані де Сейтас могла сприйняти цей дзвінок як ознаку того, що я змінив гнів на милість. Отож вирішила, що пора перевірити, чи так воно насправді. Бріґґз сказав про телеграму — ось ще одне свідчення про те, що він таки безневинний. Як мені раніше сказали, «об’єкта» вибирають випадково. Але тепер через якусь причину — цілком можливо, пов’язану з подіями цього літа, Кончіс вирішив сам вибрати наступного піддослідного кролика. Розглядаючи простодушного безневинного Бріґґза, я пройнявся дрібкою злорадства, яке, мабуть, почував Мітфорд, дивлячись на мене. Нині ж до такого почуття домішалася втіха європейця: невдовзі самовпевнену Америку-вискочку пошиють у дурні. Крім того, я щиро бажав цьому молодикові (про те я нізащо не признався б ні Кончісові, ні Лілі де Сейтас) сповна пережити свою пригоду. Я не хотів зіпсувати її.

Якщо Бріґґз справді ні при чому, то Кончіс і його приспішники ризикують. Я ж можу геть усе розказати цьому молодикові. Втім, вони певні того, що я знаю ціну такої відвертої оповіді. Це признання означало б, що я так нічого й не засвоїв, а отже, й не заслуговую на якісь поблажки. Вони поставили на кін мій вибір. Я розриваюся між спокусою помститися й принукою захоплюватися. Знову стою з нагайкою в руці й знову не здатен ударити.

Бріґґз вийняв блокнот із портфеля.

— Чи можна вам поставити кілька питань? Я приготував цілий список.

Що це — ще один збіг обставин? Він повівся так само, як я в Динсфорд-гаусі кілька днів тому. Відкрито й щиро усміхається. Я відповів тим же.

— Вперед!

До смутку докладним виявився цей американець. Педагогічні методи, підручники, клімат, одяг, харчування, конче потрібні там ліки, можливість займатися спортом, обсяг бібліотеки, пам’ятки історії й культури, коротка характеристика майбутніх колег — він хотів знати все до решти про Фраксос. Кінець кінцем допитливець відклав олівця та блокнота з обширними нотатками й узявся до пива, яким я його пригостив.

— Дуже й дуже вам дякую. Чудово. Ми нічого не оминули увагою.

— Не згадали тільки, що там треба ще навчитися жити.

Він кивнув.

— Пан Кончіс застеріг мене.