Маг - Джон Роберт Фаулз
Банк Лілі. Я написав туди ще одного листа, й мені відповів справжній директор філіалу банку Барклі. Звався він не П. Дж. Ферн. Бланк був інший, ніж той, що я одержав на острові.
Школа Лілі. Ніхто нічого не знає про Жулі Гоумз.
Мітфорд. Я надіслав листівку на торішню нортумберлендську адресу й дістав відповідь від його матері. Александер тепер супроводжує групу туристів в Іспанії. Я зв’язався з аґенцією, де він працював. Мітфорд повернеться у вересні. Я залишив йому записку.
Картини в «Бурані». Я почав із Боннара. І в першому ж альбомі натрапив на дівчину, що витиралася рушником. Заглянув у список ілюстрацій. Оригінал картини перебуває в Музеї мистецтва округу Лос-Анджелес. Альбом видано 1950 року. Згодом знайшлося ще одне Боннарове полотно — в Бостонському музеї вишуканого мистецтва. Отже, у віллі висіли копії. Картини Модільяні я так і не розшукав. Судячи з очей на портреті, дуже схожих на Кончісові, це була навіть не копія.
«Івнінґ стандард» від 8 січня 1953 року. В жодному з випусків немає фото «таланливих близнят» Жулі та Джун. Тобто Лілі та Рози.
«Астрея». Чи випадково згадав її Кончіс, почувши, що я вважаю себе далеким нащадком письменника Д’Юрфе? Сюжет цього роману такий. Почувши наклеп про свого коханого — пастуха Селадона, пастушка Астрея проганяє його. Почалася війна, Астрея потрапляє в полон. Селадонові вдається визволити бранку, але вона не хоче пробачити йому. Селадон здобув її руку й серце допіру тоді, коли обернув кам’яними статуями лева та однорогів, що пожирали невірних коханців.
Шаляпін. У червні 1914 року він справді співав у «Ковент-Ґардені», причому саме в «Князі Ігорі».
«Мені видається, що ви обранець». Мовивши це під час нашої чудної першої зустрічі, Кончіс мав на увазі ось що: «Я вирішив вас використати». Ото й усе. Так само треба розуміти і його прощальні слова: «Ви належите до числа обранців». Тобто: «Ми скористалися вами».
Лілі і Роза. В Оксфорді чи Кембриджі сестри-близнята, дуже вродливі й здібні (хоча класична освіта Лілі тепер викликала сумнів), мали б стати чимсь на зразок подвійної Зулейки Добсон[263]. Оксфорд відпав одразу, бо ж тоді я сам у ньому навчався. Треба спробувати щастя в інших вишах. Я гортав університетські журнали, розглядав поміщені в них знімки сцен із студентських спектаклів, навіть наважився порушити спокій у канцеляріях кількох жіночих коледжів… Марно. У Ґертоні, нібито Розиній альма-матер, — жодної підхожої кандидатури. Так само, як і в Лондонському університеті.
Я звертався й до столичних театральних аґенцій. Тричі мені показали фотографії близнят і щоразу розчаровували. У Бермана й інших театральних костюмерів мені теж не поталанило. «Тавісток» ніколи не ставив «Лісістрати». У Королівській академії драматичного мистецтва нічим не могли мені допомогти. Всі мої пошуки (причому для кожного запиту доводилося придумувати нове переконливе обґрунтування) вилилися в одне-єдине — запізнілий і заздрісний захват сестричками-близнятами, великими майстринями імпровізованої брехні.
Óбраз «Жулі Гоумз» хитро задумано на основі однієї психологічної особливости. Ми завжди схильні довіряти людям, у яких життєвий шлях подібний до нашого. Вона вчилася в Кембриджі, я — в Оксфорді і так далі. Цитую:
«Отелло», дія I, сцена 3.
…Збезчещено її! Украдено і збавлено якимсь Пекельним зіллям і страшним чаклунством! Бо неможливо помилитись так Безглуздо і безумно, мавши досі І світлий зір, і свіжий, ясний розум, — Без того, щоб не вживано було Якогось тут чаклунства. І далі: Щоб тиха дівчина така й покірна, Яка соромилась поривів власних, —