Маг - Джон Роберт Фаулз

Помовчавши, Левер’є зауважив:

— Суть його… системи полягає саме в тому, щоб навчити людину не «порівнювати враження».

Він постарався, щоб ці слова прозвучали в’їдливо. Хотів, щоб я забрався звідси якнайскоріш. Я крадькома зиркнув на свого співрозмовника.

— Чи були б ви нині тут, якби…

— Факт, що вас підвезли в довгій пішій мандрівці, відповідає на питання «коли?». Але не на питання «чому?».

— Мабуть, наші пережиття дуже відрізняються.

— А чого б це вони мали бути однакові? Ви католик? — Я заперечно похитав головою. — Принаймні християнин?

Я знову заперечив. Левер’є знизав плечима. Він мав під очима темні кола. Видавався втомленим.

— Але я вірю в… милосердя.

— Друже, ви від мене хочете не милосердя, а признання, до якого я не готовий. Вважаю, що справжнє милосердя — не йти на ці признання. Якби ви були мною, то зрозуміли б. Коли розійдемося, зрозумієте.

Левер’є сказав це холодно. Змовк, а тоді додав:

— Вибачайте. Ви мене змусили до різкого тону.

— Мабуть, пора мені йти.

Скориставшись нагодою, він звівся.

— Я не хотів вас образити.

— Звичайно ж.

— Відпроваджу вас до брами.

Через побілені двері, вставлені в прорубаний отвір у скелі, повз келії, схожі на тюремні камери, ми прийшли до передпокою із смертельно понурими фресками — невеселим дзеркалом вічности.

— Я забув розпитати вас про школу, — сказав він. — Там був дуже здібний учень — Афендакіс. Я давав йому додаткові уроки.

Ми трохи постояли на лоджії, біля фресок Перуджино, й перекинулися кількома словами про школу. Було видно, що вона не цікавить Левер’є, що він просто силкується на приємність, старається приборкати гординю. Навіть у цьому він контролював сам себе.

Ми потиснули один одному руки.

— Це одна з європейських святинь, — мовив Левер’є. — Нам кажуть, що наші гості, хай якої вони конфесії, мають виходити звідси… як це сформульовано… «оновленими і втішеними». — Він замовк, ніби очікував заперечень і кпин, але я не сказав ані слова. — Ще раз попрошу повірити мені, що я мовчу задля свого і вашого добра.

— Хочеться вірити.

Він ввічливо вклонився, скоріше на італійський, ніж на британський манір, а я подався кам’яними сходами до стежки серед падубів.

У Суб’яко аж до вечора довелося чекати автобуса. Він мчав повз зелені долини, гірські селища й осикові гаї, вже трохи пожовклі по-осінньому. Небо з ніжно-блакитного стало бурштиново-рожевим. На порогах своїх жител сиділи старі селяни. Траплялися обличчя, як у греків, — непроникні, шляхетні й спокійні. Мабуть, завдяки пляшці вердикйо, яку випив, коротаючи час, я зрозумів, що належу до значно давнішого світу, ніж той, у якому пробуває Левер’є. Не подобався мені ані він сам, ані його віра. Здавалося, ця неприязнь зливалась в одне ціле з напівп’яною любов’ю до давньої, незмінної греко-латинської цивілізації. Я поганин; у всьому найкращому — стоїк, у всьому найгіршому — сибарит. Таким і залишусь.

Чекаючи потяга, я взяв ще спиртного. Якомусь чолов’язі у станційному барі вдалося мені розтлумачити, що он там, на синюватому пагорбі під цитриново-зеленкуватим небом, було помістя поета Горація. Я пив за здоров’я Сабінського пагорба. Один Горацій кращий, ніж десять святих Бенедиктів. Один вірш кращий, ніж десять тисяч проповідей. З часом я зрозумів, що в цьому разі Левер’є, напевно, погодився б зі мною. Адже й він теж вибрав собі вигнання. Адже бувають миті, коли мовчання стає поезією.

Після Греції навіть Рим із його вульгарним життям-буттям справляє гнітюче враження, ну а мертвотно-сірий Лондон стократ гірший. На безлюдних просторах Егейського моря я геть забув, як він рябить безліччю вулиць, кишить людьми-мурахами й ріже око потворністю. Твань після діамантів, мокрі хащі після залитого сонцем мармуру. Поки автобус із летовища волікся безконечним передмістям між Нортолтом і Кенсинґтоном, я розмірковував над тим, чому люди добровільно повертаються до таких краєвидів, погоди й суспільства. По сіруватому небі спроквола сунули дуті білі хмари, а поряд хтось сказав: «Гарна сьогодні днина, правда ж?» Оті несвіжі зелено-сіро-брунатні барви… Вони немовби обмежували рухи перехожих за вікнами автобуса, зводили до нудної одноманітности. У Греції я так звик, що кожне обличчя різко й по-своєму виділяється на загальному тлі, що вже й не помічав цієї особливости. З усіх греків не знайдеш двох подібних, натомість того дня всі англійці видавалися схожими як дві краплі води.

Десь о четвертій я зайшов до готелю біля аеровокзалу й задумався, що ж його робити. За десять хвилин набрав телефонний номер Енн Тейлор. Ніхто не відповів. За півгодини я спробував ще раз. Знову те саме. Я змусив себе цілу годину читати журнал, а тоді втретє спіймав облизня. Знайшовши таксі, поїхав на Рассел-сквер. Був дуже збуджений. Там мене чекає Алісон, а якщо ні, то принаймні знайдеться якийсь ключ до таємниці. Щось та й з’ясується. Невідь-чому я забрів до пабу, замовив віскі й вичекав ще чверть години.

Нарешті я рушив до будинку. Двері в під’їзді, як завжди, на засуві. Біля кнопки дзвінка на четвертий поверх немає таблички з прізвищем. Я зійшов угору, зупинився біля дверей і прислухався. Нічого не почувши, постукав. Тиша. Ще раз постукав, і ще раз. О, чутно музику. Ба, вона долинає згори. Зробивши останню спробу, я піднявся на п’ятий поверх. Згадався вечір, коли Алісон потребувала викупатися й ми з нею йшли цими сходами. Скільки ж це світів щезло відтоді? Однак Алісон і досі тут. Поряд, у моєму колишньому