Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк

радісно спішать вихлюпнути на чисту душу землі сморід своїх утроб. Фу! Трутні! Останнім часом Марсалія намагалася не помічати свій почет. Бо хіба це чоловіча справа — корчити святих і мудрих, видурюючи у нещасних калік останню копійку? Та й який нормальний чоловік, скажіть на милість, піде жінці прислужувати, хай навіть вона й сама королева?! Він сам захоче стати королем! Ні, той, хто живе за кошт жінки, — не чоловік! На своїх, тьху, учениках, пересвідчилась: мало що слабоумні, так ще ж і підлі. А як хочуть величатися! Кимсь здаватися! Не бути кимсь, ні, на це в них розуму не стачає, а от нахабства здаватися — вистачає. Людці! Дрібні людці — і тілом, і душею!

Марсалія з ненавистю дивиться, як вони, малі, бородаті і довговолосі, схожі на ґномиків, випорожнившись, широко розставивши коротенькі ніжки, виставивши лікті, розминаються… Фу! А імена! Імена які собі попридумували, вмерти можна: Василій Арамейський, Іоанн Афонський, Варфоломій Візантійський, Митрофан Галілейський…

Згадка про Митрофана кидає її в жар: як він міг, покидьок, підняти руку на її дитину? Цей недоумок, гнида, яка потаємно теж мріяла стати кимсь! Дурна баба та його теща! Бо не вона, Марсалія, шукала цього покидька, а він сам її знайшов, напросившись спочатку книжки її продавати. Співпрацю пропонував, нездара тупоумний! Бізнес-план приволік: як заснувати незалежний від Боса і Родіона «Центр народного цілительства», в якому (сміх і гріх) місце президента собі зафрахтував. А вона, велика Марсалія, мала горбатитись, як проклята, звиватися, як в’юн на пательні, заробляючи гроші для цих трутнів! Хоч, правду кажучи, так воно й було…

* * *

То тільки спершу молоденький гайок здавався свіжим і прохолодним. У степу така спека, що листячко на кущах гаряче, мов зварене. І вона вся гаряча, аж пашить вогнем лютим, гаряча кров стугонить у скронях, глухо вистукуючи:

— Пом-ста… Пом-ста… За все! І за Даночку!

Де вона, її кровиночка? Але… вона не хоче про це думати, щоб не вибухнути гарячою чорною кров’ю на ці гарячі кущі! Бо тоді — не буде помсти.

Не буде можливості упитися помстою, як… кров’ю ворога… І знову перед очима постала наштукатурена Кавалерія. Роками вона безперечно старша за англійську королеву, а поведінкою — бандерша.

Марсалія досі не могла зрозуміти, як ця шльондра стара могла «сковирнути» її, Марсалію, зі стільчика біля трону, коло першої леді, де вона віртуозно, ґеніально грала роль компаньйонки, няньки, повірниці, духівниці, масажистки, бабки-шептухи, екстрасенса, провидиці… Усього потроху. Вони бачилися майже щодня. Особливо в негоду: леді хандрила, не хотіла виїжджати «у світ», врешті, кликала Марсалію, що була завше напохваті, і вони цілий день розважалися ворожбою на картах, грою в підкидного і розкладали пасьянс. Усьому цьому Її величність навчила Марсалія. Леді тішилась, мов дитина, і все дивувалась:

— Я даже не знала, что карты — это так интересно! Я же выросла в семье партийных работников… сама была примерной пионеркой, потом комсомолкой… О всяких там поверьях, гаданьях и речи не могло быть!

Государиня часто плакала, жалілася:

— Ах, Марусенька! Можно я вас буду звать Марусенька — Марсалия — это… ну, чужое, такое… ну вы меня понимаете… Я такая одинокая… С тех пор, как Люлюсик стал… ну, сами понимаете… власть человека портит. И окружение! О-о-о, вы не представляете, что за окружение! Все чего-то хотят! Льстят и врут! Все! Кроме вас, Марусенька!.. О, давайте кинем на этого… интересно, что за человек?

І Марсалія кидала карти то на новопризначеного міністра Зюзька, то на нардепа Кузька, а тоді — по колу — на всіх придворних дам, які й зараз висіли гронами на телефоні, добиваючись у першої леді аудієнції і не відаючи, що доля їхніх високопоставлених чоловіків, синків та й власна залежить від якоїсь Марсалії…

Не відала й «цариця», захоплюючись ясновидіннями домашньої Касcандри (ах, Марусенька, ты их видишь насквозь!), що Марусенька перед цим отримала від свого справді всезнаючого і всевидющого Учителя повний інструктаж: кого принімать-міловать, а кого в шею гнать, а кого вообще на порог не пущать!

Спочатку Марсалії було страшно, що вона з першою леді держави говорить про державні справи так, як про… якусь сільську буденщину чи жіночі побрехеньки! Мало-помалу за розмовами відкривалися Марсалії таємниці, про які… Боже, та якби народ знав, що насправді твориться над його бідною головою, він би… Марсалія навіть не уявляла, що зробив би народ, знаючи те, що знає вона: усіх перевішав чи сам перевішався б? Або подивувався-пообурювався б та й заспокоївся, як вона, побачивши, що ті високі чиновні мужі і дами недосяжні насправді навіть нижче рівня сільського фірмана… Згодом вона сама із задоволенням понижувала їх дотепними, але не образливими прізвиськами, невинно питаючи «царицю»:

— То на кого кидати — на пані Лисицю, чи мадам Копицю, чи на пана Носорога, чи на Верґелу-міністра, чи на ту міністершу, в котрої очка, як у їжачка?

Перша леді заливалася дзвіночком, і скоро вони мали клички для всіх придворних і дуже тим потішались.

Часом Марсалія відпрошувалася в місто, але частіше їхала туди, коли леді не було вдома. Завжди автобусом, щоб почути, що народ говорить. І завжди — на вулицю Тарасівську, де у затишній квартирі її чекав Учитель. Вони обмінювалися інформацією: Марсалія розповідала все, що чула, а Учитель — давав нові завдання.

Зараз готується візит Баті в Азію, — казав Учитель. — Треба зробити усе, щоб поїхав не Верґела, а Мегера. Леді він подобається. А оскільки вона теж поїде, ти одягай вишиванку і тупай до жінки нардепа Кузька: нам треба знати, в чиї ворота він грає і під чию дудку, а тоді зазирни до Макухи. Він там намилився в Америку, нібито в діаспору, а куди насправді — дізнайся… І налякай пані Макуху авіакатастрофою. Так і кажи: загине чоловік в авіакатастрофі, якщо полетить тоді-то й тоді. Ясно? У них малі діти, пані — жінка істерична — подіє. А леді скажи, що від Лисиці йде неґативна енерґетика, що ходять чутки, нібито в її зятя зв’язок із топ-моделлю, у прем’єра — із націоналістами,