Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк

У кам’яниці — Михайло. Хронічно всім задоволений. Перекошеною, скрипучою, як стара фіра, мамою, тобою, блудливою і зрадливою, своїм бездарними життям із примітивними радощами і тупими жартами підпилих «колєґ» по тракторній бригаді. Повертаючись із чергових своїх блудів, ти чесно розказуєш про чергового «патріарха», одинокого, забутого Богом і славою, який потребує твого співчуття і борщу, про невизнаного, як і ти, поета, якому давно нікому читати свої вірші, крім тебе, про відомого художника, в якого помер на голці єдиний син-наркоман, і ти бесідами про вічне зцілюєш його напівмертву душу… Ти навіть іноді лягаєш з ним у ліжко, але як сестра, бо він уже давно нічого не годен, тільки плакати тобі в пазуху і малювати твій портрет в образі Оранти. Якби між вами щось нечисте було, він не малював би тебе святою…

Михайло уважно слухає, лупає чистими, як у янгола, очима, і каже:

— Я вірю тобі, але колєґи не вірять. Кажуть, що ти курва.

— Не слухай колєґ, — радиш лагідно, береш чоловіка за руку і ведеш до ліжка. Серед білого дня. Але він, біднятко, скучивши за тобою, не боїться, що будь-якої секунди в хату може нагрянути стара, яка й так, побачивши свою блудливу невістку, кола круг кам’яниці намотує та «тонкий голос подає», покрикуючи на безневинних курей у той час, як ти кохаєшся з чоловіком солодко й ніжно, щедро оплачуючи всі його страждання і приниження п’яними, грубими односельцями, бо сама така — принижена теж приниженими. Упосліджена упослідженими. Застрахана застрашеними. І не відаєш, як розірвати це зачароване коло. Вічне.

Ти цілуєш Михайла у бивень, розм’яклий від щастя й любові до тебе, як запечатуєш, і кажеш, що завтра їдеш до Києва. Туди, де не знають, що ти проста сільська вчителька, і де ти зможеш зажити слави цілительки і ясновидющої, на яку ти вчилася. І заробиш багато грошей. Так буде. Ти впевнена в цьому, бо ти справді ясновидюща. Провидиця і пророчиця. І ти знаєш, що все у вас буде добре. Ні, найкраще! Що ти скоро розбагатієш і забереш їх із Даночкою у столицю…

В останніх словах ти брешеш, щоб заспокоїти чоловіка, бо знаєш насправді, що того ніколи не буде. Буде все: гроші, популярність, підкорена тисячолика юрба, але того, що ти обіцяєш Михайлові, — ніколи не буде.

Тобі від цього знаття хочеться плакати. І ти плачеш. Ви плачете удвох. Кожен про своє. Хоча… за одним і тим же, чого між вами нема і ніколи не буде… А могло бути…

Цілий день ти добра, уважна, пестиш Данусю, обдаровуєш подарунками, привезеними з міста. Вариш-шквариш на кухні. Миєш-переш. Хмарний писок свекрухи розпогоджується. Вона, бідна, знає, що безсила перед тобою, безсила перед твоєю силою і готова на все, аби лиш ти була коло дочки й Михайла, бо знає, що він однолюб, і боїться, щоб він «розумом не звередився» через твою зраду.

Але ти… Ти безсила перед своєю судьбою, а тому завтра тебе вже тут не буде — на цьому подвір’ї, у цім райцентрі, який здається тобі страшною вирвою, трясовиною, що от-от поглине тебе з головою. Ти боїшся Учителя. Бо впізнала того, хто ховався під його личиною. Ти не хочеш бути ані зомбі, ані психотропним апаратом, що зомбує розгублені маси. Бо знаєш, що іхто за цим стоїть. Ти не бажаєш бути вічним рабом системи, бо ще свіжі у пам’яті спогади про Вакара і всіх тих «кураторів», які тобі перепаскудили життя. Ти рада, що вони знайшли Кашпора, однак ти не певна, що тебе лишать у спокої: батьківщина ж у небезпеці. Але ти не можеш повернутися до себе колишньої, бо уже виросла із себе, як із учнівської форми. Ти не можеш повернутися додому, бо твій дім зруйнували плітки, поголос і брехня. І хапаєшся за соломинку… переконана, впевнена, що вирятувати з цього намулу тебе може тільки один чоловік — зелепух Родіон, і ти їдеш шукати його, і знаходиш — у Києві на Хрещатику.

Звичайно, побачивши провінційну провидицю і цілительку у фойє республіканського радіо, сяючу, мов ялинкова іграшка, Радько розгубився, бо одна справа — шуримуритись із чужою жінкою в лопухах периферійних, і зовсім інша — публічитись із сільською репанкою перед столичними друзями. Однак Марсалію врятувало від Радькової підлості те, що передача про неї як народознавця і народну цілительку не тільки сподобалася начальству, а й викликала шалений ажіотаж серед слухачів. За кілька останніх днів вони засипали редакцію радіопередачі «У світі цікавого» листами і буквально затероризували дзвінками. Недужі, хворі, розчаровані шукали в неї порятунку, душевного зцілення. Патріотично налаштована інтеліґенція — нову провісницю «досвітніх вогнів». Одні вимагали адресу великої Марсалії, інші — продовження радіопередач про неї.

— У мене є проект, — оговтавшись від несподіванки, зашепотів Родіон і заспішив до виходу так прудко, що Марсалія ледве встигала за ним.

— Як це — проект? — не зрозуміла значення терміну, що тільки-но входив у мовний обіг столиці початку незалежних дев’яностих.

— Ну, типу ідея, план…

— В мене теж є ідея і план… Як переплюнути Кашпора з Чудаком.

Родіон оторопів. Наївний! Він мав її за просту, як обцас, селючку, а виявилося, що вона може фору дати самому Кашпору! І мудріша, і далекоглядніша. І приїхала сюди не ради його прищавої персони, а задля справи, і не лише з проектами, а й зі своїм бізнес-планом.

Авто нечутно мчало степами, розпікаючись від швидкості і спеки. Спали, прихилившись головами до вікон, розморені охоронці. Вдавали, що сплять, Родіон і Марсалія, згадуючи, як майже бігли Хрещатиком. Мовчки. Він — попереду, вона — за ним. Як двоє змовників. Вони й справді були змовниками. Біля Парламентської бібліотеки перебігли вулицю і подерлися на гору.

— Тут нас ніхто не побачить і не підслухає, — вибравши безлюдне місце між кущами, сказав тоді ще засапаний Родіон і накинувся на неї, як переляканий горобець на кішку:

— Ти