Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк
— Ах, милочка! Ах, душечка! Не знаю, как тут… но в Европе, в приличном обществе… особенно при дворах… эти так называемые экстрасенсы, колдуньи-ведуньи… даже не моветон… не признак дурного вкуса, а, извените, ди-и-икость… средневековье… Я, конечно, не настаиваю, но… уроки хорошего тона не помешали бы нашим… руководящим дамам. Да, конечно, семинары. Курсы как-то уж очень по-советски звучит! Ну-у-у, о чем речь, конечно, я буду рада, коль мои услуги…на благо отечества… Как любит повторять ее высочество королева-мать… А любимое изречение принцессы Монако… О, императрица Японии… это чудное божество в образе такой простой земной женщины… А вы знакомы с королевой Испании? Не-е-т? Она любит носить черное с красным и только от отечественных кутюрье. Да! Вот такой демонстративный патриотизм первой леди Испании! Ах, милочка, как бы нам съездить как-то на недельке в Париж… Конечно, одни-им… Ах, милочка, вам надо почаще выезжать в свет!
І мілочка-цариця все те ковтала, розвісивши вуха, а коли вдосталь наковталася гачків, вигнала Марсалію в три шиї за ворота! Тепер по розкішних царських хоромах, по урядових прийомах ходить не вона, розкішна Марсалія, а стара шолудива цеерушниця Кавалерія! Кажуть, що тепер на дачі справді весело: щосуботи звозять усіх високопоставлених чиновниць, яким кавалер-дама Калерія Едуардівна дає уроки гарного тону та світського етикету.
А вона, Марсалія, чіпляє локшину на вуха убогих провінціалів та стає до вітру у лісосмугах на очах у покидьків!
Але вони ще пожаліють, що поміняли провидицю на пліткарку. І першою пожаліє перша леді, якій недовго, ой недовго ще бути першою! Так принаймні карта лягає, кінець віщуючи і президентові, і його кланові. До осені. Не до добра і сни віщі, якісь вогненні Марсалії сняться. Буде боротьба страшна, але до крові не дійде. Жінка зупинить. Часом Марсалії здавалося, ніби тою обраною Богом і народом, жінкою буде вона… І тоді ставало радісно й моторошно.
Марсалія задихнулася… Останнім часом з нервів у неї починалися приступи ядухи. Хоч вона не певна, що Родька замість димедролу не посадив її на «важкий» наркотик, щоб тримати в руках. Хто-хто, а він-бо знає, як легко маніпулювати хворою людиною! Часом їй здається, що їх з Босярою аж підмиває отак легенько скалічити її, паралізувати, обезножити і вивозити на сцену на одному з тих закордонних гуманітарних інвалідських візочків, якими так спритно підторговує «Центр нетрадиційної медицини та езотерапії» благодійника всіх знедолених Фіми Босальського…
Ядуха стискала трахею залізним пальцями. Треба розслабитись… І попустить. Поки що попускає, але вона мусить, нарешті, вирватись і піти до якогось нормального традиційного світила…
Плюнути на всіх і вся — і зайнятися власним здоров’ям. Це важко. Це неймовірно важко — плюнути! Але мусиш бодай від безнадії всім помститися… Тим більше, що життя не вистачить на помсту. Але Калерку-сучку вона б роздерла на клапті і розкидала по президентській дачі, щоб шматки цього старого кожуха висіли на кожнім кущі! Ні, мало! По всіх лісосмугах і на деревах уздовж трас…
* * *У степу, — як на розпеченій сковорідці. Не ховає від злого сонця ріденька колюча лісосмуга, вся всуціль із молоденької акації і ще якихось кущиків і деревець.
Марсалія, ступивши кілька кроків у насадження, заходить за кущ, обсипаний білими бубками, демонстративно присідає, охоронці відвертаються і відступають на кілька кроків до машини. Родіон терпляче чекає. Вона ж сидить навпочіпки доти, аж доки по задерев’янілих ногах не зачинають бігати мурашки. Так вона вся дерев’яніла від ненависті, коли бачила Калєрію-кавалєрію! Це ж треба придумати собі якесь неіснуюче ніде звання якоїсь…кавалєр-дами, яким нібито нагородила її сама королева Великобританії! І та простота свята, та цариця, яка в душі так і зосталася жінкою директора глиноземного заводу, повірила аферистці! А її, Марсалію, викинула…
І це менш, як через рік після того, як Учитель їй сказав:
— «Комітет порятунку Вітчизни» надіється на тебе, Марсаліє, не підведи! Бог бачить, що вона старалася… З шкури лізла, годила-служила, розуміючи, що роль компаньйонки царственої особи — найвища посада і найзірковіша роль, яку може подарувати їй доля. І не вгодила… Лиш невідомо кому… Леді, рятівникам Вітчизни чи Босу, який після провалу «при дворі» і прикував її до сцени Будинку культури на найдальшій околиці Києва, і вона три (!), три-и-и ро-оки день у день мусила за полтиник дурити місцевих калік, алкоголіків та онкохворих, переживаючи, щоб, прозрівши, вони не повідбивали їй печінок. Тож ясно, що коли, нарешті, Бос відпустив її на волю, тобто дозволив гастролі по Україні, вона готова була йому руки цілувати!
Отаке вони з нею, великою Марсалією, зробили, ці покидьки! Принизили, знищили, а тепер, щоб хвоста не підіймала, вже й за дитину взялися! Жах… Треба… тікати… Але — куди?! Світ тісний, а відьомський — ще тісніший… Ні, спочатку треба серйозно і дуже детально обдумати план своїх подальших дій: як їй викрутитись із цього капкана, не позбувшись голови? Хоча… до біса цю дурну голову! Цей дірявий баняк, що завів її в такі хащі страшні, де й звіру було б лячно…
Марсалія важко підводиться на онімілих ногах і тільки зараз помічає, що довкола — невеличкий, певно, насаджений, акацієвий гайочка, свіжий молоденькою зеленню, дзвінкий пташиним щебетом. Такими ліси бувають тільки на початку літа. Боже, як давно вона не була в лісі! Як їй хочеться зостатися серед цієї краси — самотою, без охорони. І не поквапом, мимохідь, а забувши про все, насолоджуватись кожною травинкою-стеблинкою матінки- Природи. Цим найдешевшим і найдорожчим скарбом…
Ліричні роздуми Марсалії псують охоронці, помічники-ученики, які вискочивши з авт,
