Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

— Пане полковнику, — почала вона, усміхаючись. — Дозвольте вас запросити до мене в кімнату.

Полковник зміряв дівчину з голови до ніг похмурим поглядом:

— Мила моя, як кавалер я тобі не підійду. Підшукай собі кого-небудь молодшого.

— Ні-ні, ви мене не так зрозуміли. Просто у мене є кілька пляшок доброго вина, господиня подарувала, а я не п’ю. Я помітила, що вас сьогодні мучає спрага і…

Чоловік, який уже хотів іти далі, при словах «кілька пляшок вина» зацікавився, в очах з’явився блиск.

— О! Це зовсім інша справа, а я-то подумав, що ти зазіхнула на мою честь, — засміявся він.

Коли Обух неабияк захмелів (а в кутку вже стояли три порожні пляшки), Оксана нерішуче запитала:

— Пане полковнику, як вам служиться, не ображають господарі? Мене графиня недолюблює, навіть знущається з мене.

— Знаю, знаю, мила, — чоловік вирішив, що дівчині просто необхідно вилити комусь душу, і йому навіть лестило, що вона обрала саме його.

— Раніше я хоча б могла поскаржитися полковнику Домбровському, а тепер зовсім нікому. Де він тепер, нещасний? Може, і в живих його немає?

— Хе-хе, — крякнув Обух, покручуючи вуса. — Живий-здоровий твій Домбровський, — і підлив собі ще в склянку.

— Напевно, на чужині пропадає? — якомога байдужіше запитала Оксана.

— Та де там! Сидить тихо, як мишка, у Тальному, біля Умані, жирок нарощує.

— Так, значить, він не грабував господаря?

— Ні, звичайно, дорога.

— Чому ж він тоді ховається? — серце в Оксани ладне було вистрибнути.

Обух підвів свій важкий погляд на дівчину і довго мовчав, немов щось про себе вирішуючи.

— А от цього тобі, мила, краще не знати, та я й не скажу, — нарешті промовив він. — За частування спасибі, якщо буде погано, я завжди тобі допоможу.

Обух пішов, а Оксана, спустошена, звалилася в крісло. Їй уже було ясно, що Домбровський брав участь у викраденні Гертруди. Не вистачало тільки однієї ланки — повної впевненості. А для цього необхідно було їхати в Тальне. Сама Оксана того зробити не могла, тому вирушила до Коморовських.

Через кілька днів із Сушно до Умані на ярмарок відправився невеликий обоз. Основною його метою була не торгівля, а добування відомостей для Оксани. Щоб не поранити і без того вбитих горем батьків подруги, вона не розповіла їм про деталі, хоча і сказала, що все робиться для розкриття обставин смерті їхньої доньки.

З цього дня час для дівчини ніби зупинився. І лише через два місяці, перед самим Новим роком, вона отримала записку із Сушно: «Приїжджай, обоз повернувся».

Мовчки вислухала Оксана повідомлення про те, що саме Домбровський та його загін викрали Гертруду, про безглузду смерть дружини Станіслава Потоцького.

Наступного дня вона взяла сани і вирушила в ліс до баби Настусі.

— Я чекала на тебе, мила, — зустріла її ворожка. — Дай Бог тобі виконати свою місію.

Із цими словами баба Настуся передала Оксані маленьку пляшечку. Жінки подивилися одна одній в очі, розцілувалися і розлучилися назавжди.

Третього січня графиня Потоцька відправлялася зі своєю свитою в Сокаль. Подати графині ранкову каву зголосилася Оксана (зазвичай фрейліни кидали жереб, бо вранці господиня була нестерпна). По дорозі до спальні дівчина дістала пляшечку, накапала кілька крапель у чашку і ввійшла до кімнати.

— А, це ти, — буркнула графиня, не дивлячись на фрейліну.

— Графине, — несміливо почала Оксана. — Маю до вас прохання.

Потоцька скривилася.

— Знову проситимеш щось нікчемне.

— Я дякую вам, графине, і графу за вашу доброту і терпіння до мене, але сьогодні я хочу попросити вашої рекомендації в жіночий монастир у Львові. Я вирішила присвятити решту життя служінню Богові.

Потоцька надпила кави, уважно поглянула на свою фрейліну:

— Що ж, це, мабуть, наймудріше, що ти могла зробити у своєму житті.

Вона взяла аркуш паперу і написала листа до монастиря.

— Візьми і не думай потім проситися назад.

— Ніколи, графине, — опустила очі Оксана і вийшла.

Через годину, склавши речі, дівчина в екіпажі вирушила до монастиря.

Увечері графині Анні Потоцькій стало зле, а через півтора дні вона впала в безпам’ятство. Викликаний лікар констатував смерть від серцевого нападу.

Звістка про смерть дружини настільки вразила графа Франца Селезія, що він зліг. Подальше життя втратило для нього будь-який сенс. Потоцький почав поступово згасати, з серпня вже фактично не вставав із ліжка, а на початку жовтня запросив до себе дочок.

— Я вручаю вам два документи. Перший — мій заповіт. Основну частину земель я передаю Станіславу. Ви, дівчатка мої, теж не залишитеся у програші. Декілька сіл залишаю Кемеровським. Передайте їм: нехай пробачать, якщо зможуть. Другий документ — лист Станіславу. Надсилайте гінця. Я хочу попрощатися з сином і помиритися. Ідіть.

Уранці наступного дня граф Франц Селезій Потоцький помер.

— Слуга проведе тебе до твоєї каюти, — повідомив Боскамп. — А пізніше я чекаю тебе на вечерю.

— Добре, графе, — відповіла Софія. — Якщо ви дозволите, я ще трохи побуду на палубі.

Константинополь віддалявся. Прощавай, місто дитинства, прощайте, дівочі мрії!

Софії важко було згадувати останні півтора роки: смерть батька, зруйнований будинок — удар, який завдав землетрус, докорінно змінив усе життя сім’ї. Завжди вважалося, що батько вів своє підприємство успішно, тому і мати, й дочка відчували себе спокійно і впевнено, як за кам’яною стіною. І навіть тепер, коли батька не стало, їм здавалося, що проблем із грошима не буде, і, незважаючи на тяжкість утрати, майбутнє не виглядало суцільною трагедією. Вони не врахували, що мати Софії