Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

мамо і сестри! Хочу повідомити вам, що тиждень тому я уклав шлюб із графинею Гертрудою Христиною Коморовською. Ми дуже кохаємо одне одного і кохатимемо до самої смерті. Ми хочемо бути разом, жити одне для одного. Більше того, через шість місяців у нас буде дитина, і ми обоє мріємо про сина, про продовжувача нашого прізвища. Я знаю, дорогі мої батьки, що у вас були дещо інші плани. Тепер я із трепетом очікую вашого рішення, але яким би воно не було, я хочу розділити свою долю тільки зі своєю коханою.

На подив Станіслава батьки, на відміну від сестер, сприйняли цю звістку спокійно.

— Те, що ти зараз повідомив, для нас уже не новина, за винятком того, що Гертруда вагітна, — зітхнув батько. — Але своє рішення ми оголосимо трохи згодом. Зараз же ти вільний у своїх діях. І хоча ми не дуже раді бачити Коморовську тут, у нашому родовому гнізді, сміття з хати не виноситимемо. Можеш перевезти її сюди.

— Я не згодна з батьком, але підкоряюся його волі, — додала графиня Анна.

— Батьку і мамо! Невже коли ви одружилися, у вас одне до одного не було ніяких почуттів? Невже ви все робили з суворого розрахунку?..

— Не треба так перебільшувати, Станіславе, — перебив сина Франц Селезій. — По-перше, ми укладали свій шлюб, коли нам було далеко за двадцять і, повір, могли розібратися у своїх уподобаннях, думках і почуттях. По-друге, ми не квапилися, як ти, із прийняттям рішення. А ти щойно закінчив університет і відразу опинився в тенетах першої-ліпшої жінки. Ти ще сам не розібрався, що являєш собою в цьому житті, куди прикладеш свої знання та зусилля, а вже приходиш і заявляєш, що зробив спадкоємця — носіть мене на руках! Це не подвиг і навіть не досягнення — зробити жінку вагітною. Це, навпаки, не по-чоловічому: накапостити, а потім розгрібати плоди цього проступку. Отож не дратуй нас. А свою відповідь ми тобі обов’язково дамо.

Коли батьки пішли, сестри обступили Станіслава, обіймали, цілували й вітали. Для них брат був прикладом у всьому, і вони намагалися його підбадьорити і підтримати.

Батьки радилися недовго. На третій день граф Потоцький-батько викликав до себе начальника охорони Домбровського.

— Полковнику, — почав без передмов Франц Селезій, — ситуацію зі Станіславом ти знаєш. Я прийняв таке рішення: необхідно викрасти Гертруду (цим займешся ти). Тільки відбутися це має не тут і не в помісті Кемеровських, краще за все в дорозі. Станіслав не повинен бути присутнім при викраденні. Після того миттєво і таємно перевезти Коморовську у монастир до Львова. Ігуменя монастиря — моя родичка, з нею я сам домовлюся. Гертруду бережи — вона вагітна. Що робити з дитиною, вирішимо після пологів. Продумай усі деталі викрадення і доповіси мені післязавтра.

— Слухаюсь, графе, — відповів Домбровський. — Станіслав нічого не знає?

— Ні, і не повинен нічого дізнатися. Я роблю це заради його щастя. Думаю, у майбутньому він буде вдячний і долі, і батькам.

Через два дні полковник Домбровський постав перед графом із готовим планом.

— Графе, я все продумав до дрібниць.

— Доповідай.

— У маєтку Коморовськихя знайшов людину, яка повідомлятиме про всі переміщення молодої графині. Щойно вона відлучиться, мій загін у складі п’ятдесяти чоловік під виглядом татар (костюми я вже готую) нападе і викраде її. Того ж дня ми доставимо Гертруду до Львова у монастир.

— Татари? Взимку? Тут? — граф Потоцький-старший скривився і замислено заходив по кабінету. — Втім, — погодився він через кілька хвилин, — ідея настільки дурна, що може зійти за правду. Тільки зробити все необхідно в сутінки, щоб приховати ваші пики — на татар ви явно не тягнете. А ця людина у Коморовських потім не видасть нас?

— Думаю, ні. По-перше, я йому добре заплатив, а по-друге, він діє від імені Станіслава: мовляв, молодий граф дуже ревнивий і хоче знати, де буває його дружина.

— Ну що ж, це, мабуть, розумно. Грошей не шкодуй, — Франц Селезій підійшов до столу і дав полковникові невеликий мішечок із золотом.

— Не турбуйтеся, графе, — в запалі відповів Домбровський. — Усе буде виконано якнайкраще.

— Іди і про все щодня мені доповідай. — Потоцький пройшов до зали, сів у крісло перед каміном і надовго замислився. Чи правильно він вчиняв? У будь-якому випадку, він залишив собі шлях до відступу.

Тринадцятого лютого був морозний похмурий день. Ближче до полудня в палац Потоцьких прискакав посильний із пакетом від полковника Домбровського.

«Графе, — повідомляв полковник, — сьогодні все здійсниться. Молода графиня зранку вирушила погостювати до своєї тітки в Нове Село. Хай благословить нас Господь!»

«Богохульник, — подумав граф Потоцький. — Йде на злочин і звертається до Бога».

Він підійшов до каміна і кинув листа у вогонь — слідів краще не залишати.

Станіслав у цей час теж отримав листа, від Гертруди:

«Милий, хочу погостювати у тітки в Новому Селі два дні. Післязавтра забирай мене (ні, нас!), і ми вже ніколи не розлучатимемося».

Потоцький-молодший усміхнувся і поцілував листа. І тут у нього раптом стиснуло серце. Якесь недобре передчуття опанувало ним. «Ні, — вирішив Станіслав, — поїду до неї завтра. Потрібно бути разом».

Із цієї хвилини і для батька, і для сина час потягнувся неймовірно довго. Але ні той, ані інший не могли припустити, що сьогоднішній день стане для обох поворотним в їхній подальшій долі. Ще дуже довго вони подумки повертатимуться в цей зимовий морозний день, щоразу прокручуючи події назад, змінюючи свої дії та рішення.

Близько восьмої вечора до вітальні тихенько ввійшов блідий Домбровський.

— Графе, — звернувся він до Франца Селезія. — Я прошу вашої аудієнції.

Потоцький швидко підвівся і попрямував до свого кабінету.

— Сталося непередбачене! — пошепки повідомив Домбровський. — Графиня Гертруда Коморовська мертва.

— Як?! Що ти несеш? — закричав Потоцький. — Що сталося?

— Усе йшло гладко. Ми вихором налетіли