Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

— Як ти провів ці дні, любий?

— Багато читав, думав про тебе.

— І що ж ти думав про мене?

— Я дуже-дуже кохаю тебе, моя дорога Гертрудо! Іноді мені здавалося, що якщо я не побачу тебе через хвилину, помру. Я згадував твоє волосся, твій носик, твою шийку, — гаряче говорив граф, обсипаючи поцілунками ті місця, про які згадував.

— Я теж не знаходила собі місця, коханий!

Станіслав обняв Гертруду, і вони злилися в довгому поцілунку.

Через тиждень молодий граф отримав із Сушно записку:

«Станіславе, коханий, швидше приїжджай. Хочу тобі щось розповісти. Дуже сумую. Твоя Гертруда».

«Що там могло статися? Чому такий поспіх? — губився у здогадах Потоцький. — Можливо, мої батьки написали що-небудь батькам Гертруди? Тепер усього можна чекати».

Вирішивши не гадати і не мучитися припущеннями, граф скочив на коня і поскакав у маєток Коморовських. Гертруда чекала на нього у своїй кімнаті. Станіслав одразу відзначив про себе, що дівчина сьогодні надто бліда.

— Гертрудо, дорога, що сталося? — без передмов почав він.

— Сядь, Стасе. Милий, я вагітна. Вже три тижні зі мною коїлося щось незрозуміле, а сьогодні лікар прояснив причину мого нездужання. Я не знаю, втішить тебе ця звістка чи ні, але правду ти мусиш знати.

— Гертрудочко, рідна! Ти ж знаєш, як я кохаю тебе! А тепер, коли у тебе під серцем б’ється плід нашого кохання, моє ставлення до тебе буде ще яскравішим, ти станеш мені ще ріднішою!

— Як я рада! Повір мені, милий, що моєї любові вистачить і на тебе, і на нашу дитину. Я цілком віддаю своє життя у твої міцні чоловічі руки. І тепер ти як глава сім’ї повинен вирішити нашу подальшу долю.

— Так, любо, я зараз же йду до твоїх батьків просити твоєї руки.

Із цими словами Станіслав вибіг із кімнати і наказав слузі передати графу і графині Коморовським прохання прийняти його у невідкладній справі.

Коли граф і графиня вийшли до вітальні, Потоцький, усвідомлюючи важливість майбутнього моменту, мовив:

— Графине Антоніно Бріджитто, графе Якубе. Ми з Гертрудою кохаємо одне одного і хочемо з’єднати наші долі на все життя. Я прошу руки вашої дочки і обіцяю вам, що докладу всіх зусиль, щоб вона була щаслива зі мною.

Коморовські не відразу отямилися від почутого. Нарешті, слово взяла графиня.

— Дорогий наш Станіславе! Ми знаємо, що Гертрудочка дуже-дуже кохає тебе. Та й ти став для нас як рідний син. Звичайно ж, ми приймаємо твою пропозицію. Але ж ти ще не радився з батьками, а як нам стало відомо, вони не в захваті від твоїх зустрічей з нашою дочкою.

— Особисто я буду щасливий поєднатися з вашим старовинним дворянським родом і думаю, що мені вдасться переконати в цьому графа і графиню Потоцьких.

— Благослови тебе Господь, — перехрестила Станіслава графиня Антоніна.

Молодий Потоцький був наповнений наміром вирішити всі питання з батьком і матір’ю сьогодні ж. Але чим ближче він під’їжджав до рідного дому, тим дужче міцніло у нього бажання перенести розмову на завтрашній ранок. Півночі він метався у ліжку, обдумуючи до дрібниць свою промову, додаючи до неї все нових аргументів. І тільки коли відчув, що переконливий, заснув.

Уранці граф прокинувся втомлений, розбитий і зрозумів, що його доводи нікуди не годяться.

— Що ж робити? — міркував він. — Адже вирішується вся моя подальша доля. Одне неправильне слово може все зіпсувати. Ні, сьогодні я не готовий довести батькам свою правоту.

Він мовчки поснідав і попрямував до парку. Йому необхідно було усамітнитися. Але й усамітнення не принесло рішучості Станіславу.

Через чотири дні обтяжливих роздумів Потоцький зустрівся з Гертрудою.

— Ну що, коханий? — дівчина по його обличчю намагалася розгадати рішення батьків.

— Гертрудочко, мила! Я довго розмірковував і ось що вирішив: пропоную таємно обвінчатися і поставити моїх батьків перед фактом. Мати хоч і жорстока, але дуже побожна, і після вінчання вона не стане перешкоджати нашому щастю. Батько щиро хоче спадкоємця, і ми його порадуємо. Я вважаю, що іншого шляху немає.

— Стасе, я боюся за нас. Я боюся, що нас можуть не повінчати. Твій рід дуже впливовий, і без дозволу батьків ніхто із священників не наважиться піти на це.

— Тоді я заберу тебе, і ми поїдемо далеко-далеко. Але все ж, думаю, до цього не дійде.

Перша спроба молодого Потоцького обвінчатися в церкві Виткова закінчилася невдачею. Витківський ксьондз категорично відмовився вінчати молодих без згоди батьків Станіслава. Тоді граф звернувся до свого вихователя отця Вольфа.

— Станіславе, дорогий, ти мені як син. Я бачу, як розривається твоє серце, бачу, як ви кохаєте одне одного. Обіцяй мені, що не скривдиш Гертруду за жодних обставин, що захищатимеш свою дружину, які б випробування не випали на вашу долю.

— О отець! — вигукнув Потоцький. — Невже ти не бачиш, що моє кохання до Гертруди безмежне? Звичайно ж, я обіцяю оберігати свою кохану! Мої батьки бажають мені великої політичної кар'єри, а я хочу одного: щасливої родини, друга-дружини, багато гарних діточок, яким ми з Гертрудою присвятимо все наше життя.

— Добре, сину мій! — відповів отець Вольф, і сльози з’явилися на його очах. — Я можу втратити місце у вашому будинку, але допоможу тобі. Ні, не тобі, а вам. Я молитимуся за вас. Хай береже вас Господь!

Отець Вольф стримав своє слово. 10 листопада 1770 року відбулося заручення молодих. Станіслав подарував Гертруді перстень із гербом Потоцьких Пилявою, графиня Коморовська коханому — медальйон зі своїм портретом.

26 грудня у найсуворішій таємності в греко-католицькому костелі в Нестаницях ксьондз із Добротвора Длужневський повінчав молодих. Це означало, що для них розпочався новий етап життя.

Лише через тиждень Станіслав Фелікс Потоцький зважився повідомити про своє одруження батькам. Після вечері, коли вся родина зібралася в залі біля каміну, молодий граф оголосив:

— Батьку,