Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Минув березень, настав квітень. Природа прокидалася від зимового заціпеніння. Сонечко спочатку несміливо, а потім усе рішучіше закликало здригнутися дерева, річку, звірів і людей. Ось і птиці з півдня прилетіли, і повітря наповнилося їхнім небесним співом. Але Станіслава не радували ні сонце, ні птахи, ані дзюрчання струмків.

В один із квітневих днів, стоячи біля вікна у своїй кімнаті, Потоцький-молодший спостерігав, як сонце, що світило з ранку, закрила темна хмара.

«Адже сьогодні виповнюється рівно рік, як я вперше побачив Гертруду», — подумав він.

Надворі стало тихо-тихо. Несподівано здалеку почувся гуркіт грому, який наближався.

І раптом у небі сяйнула блискавка і поцілила в дерево, що самотньо росло в полі і повз яке в цей момент у напрямку до їхнього палацу мчав вершник. Тут же пролунав потужний удар грому. І хоча Станіславу стало страшно, він не зачинив вікно, спостерігаючи за вершником. У нього стиснуло серце. Підсвідомо Потоцький відчував, що ця людина скаче до нього, і зараз він дізнається про ВСЕ!

Коли ввійшов слуга і доповів, що до нього гінець, Станіслав чимдуж спустився вниз.

— Графе, дуже хочу помилятися, але мені наказано передати вам, що Гертруда Коморовська мертва.

— Що ти несеш? — закричав Станіслав.

— Сьогодні мірошник з N вирішив після зими запустити свій водяний млин, і в лопаті мало не потрапило тіло молодої жінки.

— І що ж це значить?

— А значить те, що на руці у неї був перстень із вашим родовим гербом, а на грудях — золоте сердечко, всередині якого ваш маленький портрет.

— Ти брешеш!

— Я лише гонець, пане графе, і мені наказано передати вам ось це, — він вручив Потоцькому сердечко на ланцюжку.

Станіслав одразу ж упізнав медальйон. Він упізнав би його серед тисяч інших! Взявши сердечко, молодий Потоцький опустився в крісло, і плечі його почали здригатися. Станіслав ридав, не зважаючи на оточуючих. Йому здавалося, що життя скінчилося, що навряд чи він тепер має право мружитися від сонця, слухати спів птахів, бігати босоніж по вологій траві. Він повинен піти за своєю коханою. Так вирішила доля.

Молодий граф повільно підвівся, мовчки поглянув на батьків і сестер, подумки попрощався з ними і попрямував до своєї кімнати. Там сів за робочий стіл, довго дивився на портрет Гертруди, потім витягнув із верхнього ящика пістолет, повільно звів курок і приставив дуло до скроні.

Подальшого він майже не пам’ятав. Тільки відчув, як чиясь сильна рука вихопила знаряддя самогубства з його рук. Лише через деякий час він дізнався, що це був його вірний добрий Сераковський, який не випускав його з поля зору ні на хвилину. Як у тумані бачив він батька, який щось гнівно говорив йому, перелякані очі матері та сестер. Лише слова Оксани, подруги Гертруди, що він зраджує свою дружину, не знайшовши вбивць, він розчув дуже добре.

Станіслав пролежав непритомний майже тиждень. Коли прокинувся, його вразила порожнеча, що заповнила його всередині, цілковита байдужість до всього навколишнього. Чи то ліки подіяли, чи то хвороба притупила чутливість, він не знав. І коли батьки запропонували вирушити до Європи, він лише мовчки кивнув. Куди їхати? Все одно. Може бути, до Швейцарії? До Швейцарії. Або до Франції? До Франції. А до Італії? Можна й до Італії.

Через тиждень, наприкінці квітня 1771 року, граф Станіслав Фелікс Потоцький у супроводі Кароля Сераковського, ксьондза Вольфа, прислуги та охорони вирушив у тривалу подорож: спочатку до Швейцарії, а потім далі, далі і… буде видно.

Після його від’їзду до Кристинополя прибула комісія з розслідування причин смерті Гертруди (звістка про ці дивні події дійшла до короля Станіслава Августа). Комісія оселилася в палаці Потоцьких, де її членам було надано найгостинніший прийом. Пропрацювавши два місяці, чиновники так і не змогли знайти винних і, прихопивши з собою, крім документів, ще два вози подарунків, вирушили до Варшави доповідати про свої невтішні висновки. Сім’я Коморовських, схоже, теж змирилася з нещастям і припинила всяку боротьбу.

Але була у кристинопольському палаці одна непомітна, але непоступлива і принципова людина — Оксана, подруга Гертруди, яка вирішила, що ні за що не залишить цей злочин без відплати.

Після від’їзду комісії вона вирушила до церкви і заприсяглася знайти винних у смерті своєї подруги, майже сестри. Жіночою інтуїцією дівчина відчувала, що все це сталося через господиню палацу графиню Анну, але розуміла, що це потрібно довести.

Що вона знала про те, що сталося?

Отже, полковник Домбровський несподівано зник. Знаючи його відданість графу і багаторічну бездоганну службу, Оксана ні на мить не повірила в його злодійство, а потім і зникнення. Швидше за все, він — непотрібний свідок, і граф або десь ховає його, або він пішов за Гертрудою. Але й граф був дуже прив’язаний до Домбровського, довіряючи тому найбільш таємні доручення. Значить, полковник живий. Де ж його ховають? Спробувати розговорити старого Потоцького їй, звичайно ж, не вдасться. Стоп! Але ж Домбровський товаришував із полковником Обухом. Ось до нього-то й потрібно підібрати ключика.

Увесь наступний тиждень Оксана намагалася з’ясувати слабкості полковника. Жінки його цікавили мало, а от у чарку він зазирав залюбки. Але любив тільки добре вино. Із цим у графському палаці проблем не було. Тисячі пляшок, десятки бочок різних вин привозили з-за кордону і зберігали в погребах. Роздобути кілька пляшечок прекрасного напою фрейліні графині великих труднощів не складало. Значно важче було знайти привід для зустрічі, точніше, для спільного застілля з Обухом.

Напередодні чергової вечері за загальним столом Оксана домовилася зі слугою, який подавав вино, щоб той обмежив кількість пляшок біля полковника. Слуга віртуозно виконав доручення. Просто не ставити пляшки на стіл він не міг, зате дуже спритно підмінював майже повні порожніми. Полковник спочатку вимагав ще вина, але коли на нього стали звертати увагу, стих. Із-за столу він встав дуже засмученим і похмурим. Тут-то