Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

на Нове Село, швидко викрали Гертруду (ніхто навіть і оговтатися не встиг) і зникли в темряві. Я тільки почув услід: «Татари! Татари!» Гертруду ми зв’язали, поклали в сани і попрямували у бік Львова. Недалеко від річки назустріч нам рухався обоз із трьох возів. То були люди Коморовського. Щоб не викликати ніякої підозри, ми накрили Гертруду перинами. Переправившись через річку, перину відкрили. Гертруда була бездиханна. Спочатку я подумав, що вона спить, але її серце мовчало.

— І що далі?

— Ми намагалися повернути її до життя, але всі наші спроби були безуспішними. Я не придумав нічого іншого, як опустити труп в ополонку.

Потоцький нервово заходив по кабінету.

— Ви хоча б прив’язали до тіла камінь?

— Ні, я навіть не подумав про це. Єдине, що зміг зробити, — трохи замести сліди. Я приховав від усього загону смерть Гертруди. Про це знаємо тільки я і Вілчек. Ми вдвох і викинули труп. Загін я відправив уперед на розвідку. Недалеко від Кристинополя Вілчек за моїм наказом відокремився від нас і нібито сам повіз Гертруду в санях далі.

— Ідіот! Моли Бога, щоб навесні тіло небіжчиці не спливло. Інакше ти не жилець на цьому світі. А тепер зникни, розчинись, щоб жодна жива душа не знала, де перебуваєш ти і твій загін. Їдьте на схід і сидіть тихіше води поблизу Умані. Коли знадобишся, я тебе сам знайду.

Ближче до опівночі у палац буквально увірвався граф Коморовський, а за ним і його дружина.

— Чим зобов’язаний вашому візиту? — запитав Франц Селезій, але в його голосі не було звичної впевненості.

За його спиною з’явився Станіслав.

— Що трапилося? — вигукнув він.

— Станіславе, Гертруда тут? — слабким голосом запитав граф Коморовський.

— Ні, адже вона в Новому Селі. Я отримав від неї вісточку.

Стогін вирвався із грудей графа Якуба, а графиня Бріджитта звалилася на підлогу знепритомнівши.

— Води! — закричав Франц Селезій. — І надішліть за лікарем.

Чоловіки перенесли графиню на кушетку. Коли та отямилася, Станіслав із подивом запитав:

— Що ж сталося, графе?

— О п’ятій годині вечора примчав гінець із Нового Села і повідомив, що на будинок напали татари і викрали Гертруду.

Графиня Коморовська заплакала.

— Бріджитто, припини, я хочу закінчити. Так ось, гонець доповів, що напад був дуже дивним. У будинку нічого не взяли, схоже, хотіли викрасти тільки нашу дочку, та й татари були дуже схожими на європейців. А коли через півгодини мої люди, які поверталися зі Львова, розповіли, що зустріли біля річки вашого полковника Домбровського, я вирішив, що це або жарт, або Станіслав вирішив таким чином скоріше забрати свою дружину.

— Та хіба так можна жартувати? — вигукнув Станіслав. — Батьку, що це означає?

Він із гнівом подивився на Франца Селезія. Після нетривалої паузи Потоцький-старший викликав слугу.

— Домбровського до мене! — наказав він. — Сьогодні я відправив полковника до Львова, а чому він опинився у ваших краях, мені незрозуміло. Втім, ми зараз дізнаємося від нього самого.

— Ваша світлосте, — схвильований слуга повернувся. — Полковника немає в палаці, немає і його загону.

— Хто-небудь знає, де він?

— Ні, з ранку його ніхто не бачив.

— Проте все це дивно, — вимовив Франц, майстерно вдаючи подив. — Хвилину, панове.

Із цими словами граф вийшов із кімнати і попрямував до себе в кабінет. Незабаром він повернувся.

— От негідник! — закричав Франц Селезій. — Він пограбував мене.

— Як пограбував? — зблідла графиня Анна.

— Відкрив сейф і забрав усю готівку. — Потоцький-старший повернувся до слуги і наказав:

— Полковника Обуха до мене!

— Батьку, про які гроші може йтися? — у Станіслава тремтіли руки. — Я зараз же вирушаю на пошуки Гертруди!

— Не гарячкуй, Стасе. Такі питання не вирішуються з плеча.

До кімнати спішно ввійшов полковник Обух, який командував полком козаків Потоцького.

— Слухаю вас, графе.

— У нас великі неприємності. По-перше, щезла Гертруда. Татарський загін напав на будинок у Новому Селі і викрав її. По-друге, зник Домбровський разом із пристойною сумою грошей з мого сейфа. Завтра зранку збереш два загони, обнишпориш усі стежки, опитаєш усіх, хто хоч що-небудь бачив або чув. Я розраховую на тебе, полковнику.

— Батьку, дозволь мені очолити загін із пошуку Гертруди! — вигукнув білий як сніг Станіслав.

— Ні, сину, ти занадто збуджений. Тут потрібна твереза голова. Залишишся в палаці, і тобі постійно доповідатимуть про всі дії.

Слова «я розраховую на тебе, полковнику» Обух зрозумів правильно. Він товаришував із Домбровським, і той перед від’їздом усе йому розповів. Отож тепер полковник ламав голову, як зробити пошуки, з одного боку, показово активними, а з іншого — безрезультатними…

Станіслав, звичайно ж, не міг сидіти склавши руки і твердо вирішив провести своє розслідування того, що сталося. Вранці, вдосвіта, він відправився у Нове Село, опитав усіх, хто хоч що-небудь бачив або чув у той нещасливий день. Картина вимальовувалася вельми заплутана. З одного боку татари не могли собі дозволити викрадення однієї лише Гертруди — це було б більше схожим на замовлення. Тобто вони повинні були ще де-небудь наслідити. З другого, якщо викрадачі дізнаються, що Гертруда вагітна, вона стане для них тягарем. Що в цьому випадку зроблять з його дружиною? Відпустять? Навряд чи, їм не потрібний свідок. Тоді… Від однієї думки, що його дружину можуть убити, Станіславу стало страшно, настільки страшно, що він довго не міг опанувати себе. Ні, він повинен знайти своє кохання!

Але час ішов, а пошуки не давали результатів. Хтось бачив віз із татарами, що рухався на південь. Але коли Станіслав вимагав привести цю людину, свідок не знаходився. Суперечливі чутки були і про Домбровського: то він пішов на захід до Польщі, то його бачили на сході поблизу Умані. Але доля Домбровського мало хвилювала молодого графа. А дарма. Це була його велика помилка.