Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

— Я людина не військова, але мені здається, що сама природа підготувала це місце для фортеці, — зауважила Софія.

— Так, людині залишалося дещо доповнити це природне спорудження кріпосними стінами та вежами. І ось перед вами неприступний бастіон, — підхопив офіцер.

— Напевно, каньйон дуже довгий?

— Коли-небудь ми обов’язково прогуляємося вздовж його стін. Це будуть дуже цікаві тисячі кроків.

Софія кивнула: їй сподобалася така впевненість Йозефа.

Молоді люди повернулися у бік замку. Казкової краси старий замок виглядав як на малюнку: висячи над прірвою в декількох десятках метрів над землею, з дев’ятьма великими вежами і двома маленькими, він загрозливо зустрічав усіх гарматами, які сховалися в бійницях і просто в кріпосних стінах.

— А зараз ви побачите ще одне незвичайне видовище.

Йозеф підійшов до офіцера, щось сказав йому. Той усміхнувся і віддав кілька наказів підлеглим. Солдати швидко зарядили гармату на кріпосній стіні, і вусатий сержант підніс гніт до гармати.

— Затискуйте вуха! — прокричала Консолата Софії.

Пролунав гучний постріл, і миттєво каньйон ожив: тисячі, ні, мільйони птахів, що мирно сиділи у своїх гніздах і кублах на скелях ущелини, наповнили все навколо криком, гамором, шелестом крил. Маленькі горобці пурхали серед великих, трохи незграбних лелек, моторошне каркання ворон перегукувалося з несамовитим криком горлиць. Каньйон ухав, стогнав, гарчав, скрипів, пищав і верещав…

Наприкінці прогулянки наша трійця дісталася до костелу Петра і Павла. Перед аркою, що вела до костелу, Йозеф і його супутниці спішилися.

— Загадуйте бажання, — запропонувала Консолата. — У кожного, хто пройде під аркою, воно обов’язково здійсниться.

Софія замислилася. В останні дні життя подарувало стільки нових вражень, а ще кілька тижнів тому воно здавалося їй безвихідним. А тепер вона тут, у чужій, але гарній країні, у компанії галантного офіцера і його сестри…

Грекиня відчула на собі чийсь пильний погляд і, підвівши очі, побачила Йозефа, що спостерігав за нею. Їхні очі зустрілися, і вона зрозуміла, що подобається молодому офіцеру. Дівчина поспішно відвела свій погляд, таким чином даючи йому зрозуміти, що не готова до мовчазного діалогу.

«Мабуть, найбільше мені хотілося б зазирнути в майбутнє, дізнатися, яка доля мені вготована хоча б на найближчий час, — подумала вона. — Напевно, це і є моє головне бажання».

Молоді люди підійшли до костелу. І тут на Софію чекав ще один сюрприз. Поруч із католицьким храмом стояв турецький мінарет, на вершині якого піднеслась статуя Мадонни.

— Як таке могло статися? — грекиня завмерла від подиву.

— О, саме це місце і може розповісти подорожньому, як змінювалася влада в Кам’янці, які народи ним володіли. Спочатку був побудований кафедральний костел, потім, коли місто завоювали турки, перетворили його на мечеть, а поруч прибудували мінарет. Коли турки пішли, спочатку було вирішено знести мінарет, але розум переміг. І тоді як символ торжества християнства над ісламом на вершині мінарету піднеслася Мадонна, а під її ногами — півмісяць, символ Османської імперії.

Подорожуючі виїхали за місто, щоб помилуватися цим архітектурним дивом на відстані. Йозеф спеціально вивіз дівчат на заході сонця, щоб вони могли побачити, як змінюється місто в сутінки: загравою відсвічували вікна будинків, а золоті куполи церков грали сонячними відблисками у воді. Але ось сонце приготувалося сховатися за обрій, і хоча ще не було темно, запалили ліхтарі. Кам’яне місто поступово перетворилося на один великий казковий палац із середньовічного царства. Освітлений вогнями, він постав у зовсім іншому вигляді: силуети храмів, будинків і споруд на тлі темно-синього неба створювали враження містичного місця, що зберігає в собі тисячі таємниць. Багатоповерхова Кушнірська башта своєю верхівкою уперлася в саме небо, яке, як мозаїкою, складало купол ночі килимом незліченних зірок. І все це оточене казковою стрічкою Смотрича, водне дзеркало якого збільшувало місто до нескінченності.

Софія, затамувавши подих, милувалася цією красою…

Настав час повертатися до будинку графа де Вітте. Тільки тепер Софія змогла як слід роздивитися його. Це був великий двоповерховий маєток із мансардою на другому поверсі. Два різьблених білокам’яних портали прикрашували квіти, рослини і фігурки загадкових міфічних тварин.

Коли молоді люди повернулися з прогулянки, Ян де Вітте і Боскамп Лясопольський пили каву на мансарді і про щось розмовляли.

— Сподіваюся, діти показали вам місто у всій красі, — звернувся де Вітте до Софії.

— Так, тільки не вдалося побачити замок, — зітхнула дівчина, але відразу ж пожвавішала: — Мені здається, військових потрібно виселити з цього міста.

Усі присутні здивовано глянули на неї.

— Так-так, виселити, — усміхнулася грекиня. — І поселити тут художників і поетів, щоб вони оспівували всю цю красу. А за кількістю церков місто нагадало мені Стамбул. Там теж є і християнські, і вірменські, і єврейські храми.

Цими словами Софія, не підозрюючи того, заслужила симпатію старшого Вітте — в глибині душі більше архітектора і художника, ніж військового.

— А що, молоді люди, — звернувся до них Ян. — Ми тут із графом Боскампом вирішили запропонувати вам через тиждень влаштувати бал на честь нашого посла. Ви не проти?

— Таточку, я обома руками за! — скрикнула Консолата. — А ти, Йозефе?

— Я не заперечую, — відповів майор більш стримано і злегка нахилив голову.

— Ну от і славно, організаційні питання я беру на себе. Ти, Консолато, займешся запрошеннями, Йозеф — оркестром. Список гостей обговоримо ввечері. А ви, Софія, повинні стати родзинкою нашого балу.

Ян де Вітте, голландець за походженням, почав службу в Кам’янці в чині штик-юнкера. У Європі він здобув прекрасну освіту в галузі військової та цивільної архітектури. Чудово малював. За понад 20 років комендантства запропонував десятки військово-інженерних планів модернізації фортеці, більшість із яких були втілені в життя. Фортеця модернізувалася паралельно з поліпшенням ворожої артилерії, здатної з кожним роком руйнувати все неприступніші бастіони.

Коли Ян де