Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
Після рукостискання і слів примирення генерал додав:
— Оголошую вам своє рішення: по п’ять діб домашнього арешту кожному. Але щоб жодна жива душа не знала про це. Ви, майоре, поясните, що відпочиваєте після підготовки до балу, а ви, капітане, що вам нездужається. Усе зрозуміло?
— Так точно, — відповіли офіцери.
— Кличте своїх секундантів.
— Панове, капітан Якубовський та майор де Вітте вирішили помиритися, — оголосив генерал. — Зброю я конфіскую, прошу футляр. У ваших інтересах приховати все, що тут сталося. Честь маю.
Уранці, коли батько помчав до місця дуелі, Консолата тихенько постукала в двері кімнати Софії. Побачивши схвильовану дівчину, та відразу зрозуміла, що щось сталося.
— Йозеф викликав капітана Якубовського на дуель. Я повідомила про це батькові, і він, сильно розгніваний, помчав до місця дуелі. Тільки б устиг!
— Через що ж поєдинок? — хвилювання Консолати передалося Софії.
— Якубовський відпустив кілька непристойних жартів на твою адресу, і брат не зміг цього залишити поза увагою.
— Вони стріляються через мене? — здивовано перепитала грекиня. — Але я начебто не давала приводу. Щоправда, був епізод, коли Йозеф підійшов до мене запросити на танець майже одночасно з Якубовським, і я віддала перевагу твоєму братові, але ж через це скандал не влаштовують…
— Я побуду в тебе до їх повернення, — Консолата намагалася заспокоїти Софію.
Незабаром повернувся Ян де Вітте. Консолата вибігла до нього і майже відразу повернулася, на цей раз дуже весела.
— Батько встиг. Вони помирилися. Софі, жодного слова Боскампу Лясопольському — інакше в гарнізоні будуть великі неприємності.
Із цими словами дівчина пішла.
Софія занурилася у роздуми. Десь у глибині душі їй було приємно, що вона стала приводом розбрату двох чоловіків. Але як їй тепер поводитися з Йозефом? Вона не могла сказати, що шалено закохана в нього, хоча, безсумнівно, він їй подобався. Принаймні, де Вітте-молодший у змозі захистити її — сьогодні він це довів.
Увечері батько запросив Йозефа до свого кабінету на розмову.
— Отже, сину, — якомога м’якше почав Ян. — Стрілялися ви через Софію.
— Так, батьку, Якубовський не надто коректно висловився про нашу гостю. Але не це головне. Річ у тому, що я ніколи не відчував нічого подібного. Батьку, я закоханий…
Ян де Вітте уважно подивився на сина, а той із пристрастю додав:
— Я хочу просити її руки.
Генерал закурив трубку і багатозначно помовчав.
— Сину, по-перше, наскільки я розумію, ти не знаєш, як вона до цього поставиться; по-друге, нам невідомо, яку роль в її долі грає посол Лясопольський. По-третє, дівчина вона, звичайно, гарна, але повір моєму досвіду, Йозефе, вона не для тебе — вона створена для столиць, балів, нарядів, кокетства і флірту. Ну і, нарешті, останнє, хоча і не найголовніше: Софія бідна, і тобі доведеться розраховувати тільки на свої заробітки офіцера. Хоча, — додав батько, — вона досить розумна, і, як знати, може, це в майбутньому принесе вам обом непогані дивіденди.
Уранці за сніданком Йозеф тихенько шепнув Софії:
— Мені треба поговорити з вами віч-на-віч.
— Добре, я чекатиму вас у себе в кімнаті, — відповіла грекиня, і серце її прискорено забилося.
Коли сніданок закінчився, Ян де Вітте і Боскамп Лясопольський попрямували до кабінету, а Йозеф зайшов до Софії.
— Софі, — хвилюючись, почав офіцер. — 3 часу вашої появи в нашому місті моє життя наповнилося новим змістом, мені захотілося зробити щось таке, що вивело б мене й оточуючих зі стану деякої напівдрімоти. Я офіцер, людина, покликана в наш неспокійний час убивати, але я не настільки зачерствів і огрубів, щоб не любити життя. А з вашою появою я полюбив його ще більше, але полюбив не для себе, а заради вас. У мені народилося нове прекрасне почуття, і я, сильний дорослий чоловік, нічого не можу з цим зробити. Я кохаю вас, Софіє, і прошу вашої руки.
Із цими словами офіцер став на одне коліно і поцілував руку дівчини.
— Милий Йозефе, я, звичайно ж, згодна, — відповіла Софія, і на її очах виступили сльози. — Я дуже рада, але… але я не зовсім вільна розпоряджатися власною долею. Граф Лясопольський є моїм опікуном і покровителем, і я дала слово матері у всьому радитися з ним.
— Тоді скоріше підемо до графа і запитаємо дозволу! — нетерпляче вигукнув Йозеф.
— Ні, я сама спочатку поговорю з Лясопольським і скажу вам його рішення, — твердо заперечила дівчина.
Посол спокійно сприйняв її повідомлення про пропозицію де Вітте.
— Цього і слід було очікувати. Ти, наскільки я розумію, теж не проти? Що ж, дорога, партія для тебе, в принципі, непогана. Вийшовши заміж за де Вітте, ти відразу стаєш графинею, а далі всі шляхи-доріжки перед тобою відкриті. Сподіваюся, ти не забудеш мене, і при нагоді я зможу звертатися до тебе?
— Звичайно, графе, адже ви стільки доброго для мене зробили, — відповіла Софія. — Але, сподіваюся, ваші прохання не виходитимуть за межі дозволеного.
— Звичайно, дорога. Хоча ці межі у пов’язаної узами шлюбу жінки значно ширші, ніж у незаміжньої. Проте, питання ще остаточно не вирішено — мені потрібно обговорити деякі деталі з твоїм нареченим. Чекаю його в альтанці внутрішнього дворика.
— Я миттю, — грекиня вискочила з кімнати.
Йозеф чекав у залі. Побачивши Софію, він кинувся до неї.
— Ну що, Софіє? Що?
— Ідіть до Лясопольського, він в альтанці. По-моєму, він налаштований дуже благодушно і хоче обговорити з вами деякі деталі.
Боскамп сидів у плетеному кріслі альтанки і розпалював люльку. За цим заняттям і застав його Йозеф.
— Добре у вас тут, спокійно. Коли закінчу службу, створю собі у Варшаві подібний затишний куточок… Отже, майоре, ви маєте намір одружитися із Софі? — звернувся посол до Йозефа.
— Так, графе, і