Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Станіслав лежав на ліжку ниць, сховавши обличчя у подушку. Думки його плуталися.

«Це якесь прокляття! Господи, як це страшно! Ні, напевно, це сон. Так не повинно бути! За два роки втратити кохану, матір і батька. І вони ніколи не повернуться до мене! Це назавжди!»

Час від часу він схоплювався і починав бігати по кімнаті, намагався думати про щось інше, але не міг. Ще зовсім недавно він був маленьким хлопчиком, і батько, такий великий, сильний, приділяв йому багато уваги, а мати, хоч і була сувора з ним (він знав, що це напускне), у душі дуже любила його. Під ранок, зовсім виснажений, Станіслав забувався. Так минали день за днем.

В один із таких днів до палацу Потоцьких завітав граф Георг Август Мнішек зі своєю дочкою Жозефіною Амалією.

Графу Мнішеку, маршалку надвірному коронному і старості генеральному великопольському, було 57 років. Свого часу він зробив непогану кар'єру, одружившись на дочці першого міністра короля Августа III Марії Амалії фон Брюль, і тепер був у добрих стосунках із королем Станіславом Августом.

Володіючи численними землями, жив то у своєму чудовому палаці в Дуклі, то в не менш розкішному у Варшаві. Він уже давно бачив Станіслава Потоцького достойним нареченого своєї єдиної дочки Жозефіни.

Тому, як тільки прийшла звістка про смерть старого графа, він, не зволікаючи, попрямував до Кристинополя.

Побачивши виснажене обличчя Станіслава, граф Мнішек запросто підійшов до молодого графа й обійняв його. Жозефіна, ніжно поцілувавши Станіслава в щоку, тихенько відступила. Слова були зайві. До того ж, зовсім недавно сім’ю Мнішек спіткало не менш важке горе: Георг втратив дружину, а Жозефіна матір — Марію Амалію.

За вечерею Потоцький узяв слово.

— Ще вчора я вважав себе дитиною, сином, вільним від прийняття багатьох серйозних рішень (це робили за мене батьки), — він змахнув сльозу. — Але сьогодні дитинство і юність залишилися позаду, сьогодні в родині я старший і єдиний чоловік. І я обіцяю своїм близьким, що не зганьблю славного прізвища Потоцьких. Нехай земля буде пухом батькові й матері.

Граф Мнішек із Жозефіною залишилися на кілька днів погостювати у Потоцьких. Прогулюючись якось по парку, Мнішек звернувся до Станіслава:

— Графе, ми незабаром збираємося їхати, і я прошу тебе вислухати мою пропозицію. Або навіть рішення. Ми з твоїм батьком добре ладнали, ти мені як син. Тому ми з Жозефіною не можемо залишити тебе в такому стані. Збирайся, поїдеш із нами в наш маєток у Дуклі. Там ти зможеш трохи забутися і відволіктися.

— Спасибі за вашу турботу, графе, — відповів, трохи подумавши, Станіслав. — Боюся, що саме зараз я навряд чи маю право залишити тут сестер. Я і так довго був відсутній у своєму маєтку. До того ж необхідно вирішити всі спадкові справи, розібратися з паперами, ввійти в курс господарювання.

— Ну що ж, я чую у твоєму голосі рішучість Потоцького. І це мене радує. У будь-якому випадку, ми завжди будемо щасливі бачити тебе в нас у Дуклі. А якщо виникнуть неясності зі справами, можеш розраховувати на мою допомогу або допомогу мого керуючого (я йому цілком довіряю).

— Домовилися. Ну, а в гості до вас я обов’язково заїду. На коли запланований від’їзд?

— На післязавтра, — відповів Мнішек.

Минуло небагато часу, і граф Станіслав зібрався в гості до Мнішеків.

Замість планованих трьох місяців Потоцький провів у Дуклі півроку. У маєтку Мнішеків була дуже пристойна бібліотека, та й Жозефіна виявилася цікавою співбесідницею. А її енергії вистачило б на трьох. Дівчина своїм вибуховим характером наче доповнювала спокійного і розважливого Станіслава. І ще, зауважив про себе молодий граф, за останні два роки вона просто розцвіла і перетворилася на вродливу молоду жінку…

Так-так, вродливу й одну із найбагатших наречених у Речі Посполитій. Її мати Марія Амалія Фредеріка фон Брюль була другою дружиною Георга Мнішека. Як дочка першого міністра вона здобула чудову освіту. Вільно писала і розмовляла сімома мовами: німецькою (батько був німцем), французькою, італійською, англійською, іспанською та латиною. Після переїзду батька до Польщі опанувала і польську. Прекрасно орієнтувалася у філософії, літературі й музиці. Мала схильність до малювання. Природно, всі свої знання передала єдиній дочці Жозефіні.

Жозефіна була рухливою дівчиною. Довге світло-русяве волосся спадало на гарні округлі плечі, які вона вдало підкреслювала відкритими сукнями. Бешкетні карі очі освітлювалися милою усмішкою, що майже не сходила з обличчя. Прямий ніс, можливо, був трохи завеликий, але зовсім не псував правильних рис обличчя. Загалом, ця молода жінка була сповнена оптимізму і життєлюбства.

Потоцький проводив із нею багато часу — кращого співрозмовника і лікаря від нудьги важко було й побажати. Молоді люди зблизилися як брат і сестра.

Коли через півроку Станіслав повернувся до Кристинополя, він зрозумів, що сумує за Жозефіною. Швидше за все, це було не кохання, а потреба у спілкуванні, навіть у мовчанні, але вдвох. Потоцький розривався між Кристинополем і Дуклею, та й батько відпускав дочку зі Станіславом у Кристинопіль. Молодість бере своє, і якось, прийшовши до спальні дівчини, Щенсний там і залишився.

Почався новий етап їхніх стосунків: вони стали коханцями. Тепер у графа Станіслава вже не лишалося шляхів до відступу, він був приречений на шлюб із Жозефіною Мнішек.

Граф Георг Август радісно сприйняв прохання Потоцьким руки і серця Жозефіни.

— Я дуже задоволений, діти мої, що ви прийшли до такого рішення. Для нашої родини дуже велика честь поріднитися з вашим родом, Станіславе, і твої батьки мріяли мати своєю невісткою Жозефіну. Але чи сильні ваші почуття? — запитав граф Мнішек.

— Так, графе, — почав Станіслав, але Мнішек перебив його:

— Сподіваюся, після весілля ти називатимеш мене батьком. Хоча можеш починати вже зараз.

— Я старатимуся, — трохи зніяковів Потоцький. — А на ваше запитання відповім, що кохаю Жозефіну й докладу всіх зусиль,