Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
— Тату, я теж кохаю Станіслава, — тихо промовила дівчина, і її обличчя вкрилося рум’янцем. — Мені дуже добре з ним і спокійно.
— У такому разі, діти мої, я благословляю вас. І з нетерпінням чекаю онуків. А тепер, не відкладаючи надовго, нумо вирішувати, як і де влаштуємо весілля.
— Якщо чесно, наші думки розділилися, — відповів Станіслав. — Я прихильник тихого весілля, а Жозефіна (тут Потоцький усміхнувся) вважає, що нам не личить бути скромними. Ну, а святкуватимемо тут, у Дуклі, якщо ви не заперечуєте.
— Звичайно, не заперечую. А щодо кількості гостей ще подумаємо. Зараз я збираюся з’їздити до Варшави на сейм, а після приїзду все і вирішимо.
— Так, татку! — вигукнула Жозефіна. — А ми хочемо на два-три місяці поїхати до Відня, відпочити, замовити собі весільне вбрання, купити подарунки.
Вінчання і весілля призначили на 1 грудня 1774 року.
Жозефіна та Станіслав повернулися з Відня у вересні. За цей час палац Мнішеків помітно змінився. Фасад був заново пофарбований, для вітальні і зали придбано нові меблі, на другому поверсі підготовлено кабінет для Станіслава з масивним письмовим столом, шафою для книг. Великі шкіряні крісла і диван поставили поруч із каміном. І найголовніше: на стіні висів портрет батька Потоцького — копія портрета з Кристинополя.
Граф Мнішек зустрів мандрівників у вітальні, і поки вони вітали одне одного, слуги все несли і несли скрині, плетені кошики, валізи із придбаннями з Відня. За обідом Жозефіна не давала чоловікам вимовити ні слова, ділячись враженнями про поїздку, про красу Відня, про музичні і художні салони. Коли вона мало-помалу вичерпалася, естафету підхопив Станіслав. Він із властивою йому іронією охарактеризував пихатих австріяків і худорлявих австрійок, зате австрійське вино залишило в нього найприємніші спогади.
— Але найбільше нас із Жозефіною вразила «Прощальна симфонія» Йозефа Гайдна: крім імператорського двору, ми прослухали її ще двічі у палацах віденських вельмож.
— Чим же вона вас так вразила?
— Цей цікавий твір пронизаний сумними, я б навіть сказав, трагічними настроями. Нам із Жозефіною вони зараз дуже зрозумілі. Симфонію грають при запалених свічках. Під час виконання останньої частини валторніст несподівано гасить свою свічку, забирає інструмент і йде. За ним те ж саме робить гобоїст, і поступово всі інші музиканти велично залишають сцену, несучи з собою свою музику. В кінці залишаються лише два скрипалі, які тихо і душевно закінчують симфонію.
— Так, тату, цей твір незвичайний, і він зворушив нас до глибини душі.
Після обіду всі перемістилися ближче до каміна — пити каву.
— Діти мої, наш король Станіслав Август побажав бути присутнім на вашому весіллі. За ним піде і його свита. Так що скромним весіллям ми з вами не обійдемося, — урочисто повідомив граф Георг.
— О Боже! — вигукнула схвильована Жозефіна. — Я зустрічалася зі Станіславом Августом, коли була ще зовсім дівчинкою. Тоді він мені здався дуже гарним і величним.
— Нічого особливого, — заперечив Станіслав. — Хоча жінки у Варшаві від нього у захваті. Але в нього занадто м’який, як для короля, характер. До того ж, він не надто багатий.
— Станіславе, ти дуже прискіпливий до нього, — тихо вимовив Георг.
— Ні, графе, навпаки. Наша родина ніколи не плазувала перед королем. Тим більше, що він нав’язаний нам Катериною — німецькою принцесою на російському троні.
— Ні слова про політику! — вигукнула Жозефіна. — Краще подумаймо, як нам підготуватися до весілля і зустріти поважних гостей.
Минув місяць, і нарешті настав день святкування. На об’єднання двох магнатських родин зібралися майже всі найбагатші польські та українські магнати. Гуляння тривало чотири дні. Довгі столи в палаці ломилися від страв і напоїв. Дзвінкі голоси і сміх гостей заглушали звуки оркестру, а веселі танці не могли утримати за столами навіть найстриманіших. У дворі щедро пригощали простих городян і селян, які охоче кричали заздоровниці на честь молодих.
Станіслав Август був дуже величний і водночас простий у спілкуванні. Він подарував Жозефіні діамантове кольє, яке сам і надів на шию нареченої, а Станіславу — граціозного арабського скакуна. Слідом за королем гості почали обсипати молодих подарунками. Ну а ввечері свято увінчав розкішний феєрверк.
Відразу після весілля молоді вирішили відправитися до Тульчина, тихого українського містечка, де у Потоцьких була садиба з дерев’яним палацом. Збори зайняли цілий тиждень, і ось нарешті кортеж із чотирьох карет і шести возів разом зі слугами, подарунками та іншим начинням готовий. Ще з десяток вершників охороняли цей поїзд.
Дорога була довгою, Станіслав із Жозефіною мали досить часу, щоб обговорити своє найближче і не зовсім близьке майбутнє, помріяти і помовчати.
— Станіславе, я так довго чекала цього дня — коли ми, нарешті, почнемо разом будувати наше спільне життя, нашу сім’ю. Ми побудуємо свій будинок — наше затишне гніздечко, і там я народжу тобі багато дітей, дівчаток і хлопчиків, — мило усміхнулася Жозефіна.
— Так, звичайно, дорога, ми обов’язково відбудуємо новий дім, і не просто будинок, а родове гніздо — білий палац із колонами, парком, озером та іншими атрибутами, властивими палацу, в якому житиме не одне покоління Потоцьких, нічого не руйнуючи, а тільки поліпшуючи те, що почнемо ми.
— Палац буде обов’язково в суворо класичному стилі. А ще я хочу, щоб у нас були найкраща в Європі картинна галерея і бібліотека, свій театр, а в саду дзюрчали фонтанчики, — мрійливо додала Жозефіна.
— І стайня з безліччю різномастих коней, манеж, каретний двір, зграя мисливських собак, турецькі лазні, — підхопив граф.
— Тінисті алеї, оранжерея, велика зала з каміном, у якій завжди будуть гості. Ми ж будемо дуже гостинними, правда?
— І хлібосольними. А ще я займуся економічними перетвореннями в наших маєтках. У мене є кілька задумів, і я хочу їх реалізувати. Ми з батьком частенько сперечалися з цього приводу.
— Ну, в економіці я мало розуміюся, а от проектом палацу могла б зайнятися, — відповіла графиня.
— Так і зробимо. По приїзді до
