Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

— Я спробую, але є прекрасна приказка: «Від добра добра не шукають», — відповів Мощенський.

— Це не той випадок, Антонію. Спробую пояснити тобі свої ідеї. Отже, головне, про що ми до хрипоти сперечалися з батьком, це податки. Батько дуже закрутив гайки, ввів багато нових поборів. До певного часу це приносило свої позитивні результати, а тепер тільки шкодять. Селяни, змучені важкою панщиною та податками, тікають від нас до сусідніх поміщиків, а в нас і без того багато незаселених земель. Для вирішення цієї проблеми я планую здійснити кілька нововведень. По-перше, поступовий перехід від панщини до оплачуваної обробки моїх угідь.

— Але, графе, навіщо ж платити за те, що й так ваше? — здивовано вигукнув Мощенський.

— У цьому-то й весь сенс. Побачиш, якість значно зросте. По-друге, я скасовую такі податки, як роговщину, свинячі, пасічні й димні. І взагалі, видаю маніфест для всіх управляючих. У ньому я доручаю їм провести поступове переведення всіх селян на генеральний чинш — заміну всіх повинностей грошовим податком. Управляючі повинні ставитися до селян як до людей, кожен підданий житиме не в землянці, а в наземному будинку, який повинен самостійно побудувати. Крім того, управляючий стежитиме за тим, щоб усі селяни через кожні шість років висаджували у своєму дворі певну кількість яблунь, вишень, груш і шовковиць, а в непридатних для оранки землях — швидкорослі дерева: верби й тополі. А ще розводитимемо нові сорти пшениці, жита і вівса. — Потоцький відволікся від паперу й подивився на управляючого: — Я думаю, це не лише зупинить утечу моїх селян, а й приверне багато народу від сусідів, і не тільки від сусідів.

— Ви матимете проблеми з їхніми хазяями.

— Це питання я вирішу сам. І якщо народ піде до нас, я на перші два, а може, і три роки звільню їх майже від усіх податків. Далі: чимало землі перебуває в оренді у дрібних шляхтичів. Тільки в уманських маєтках я нарахував понад шістдесят орендарів землі. Багато хто з них давно приносить у мою скарбницю лише боргові розписки. Тому я розриваю з більшістю із них договори на оренду і беру керування на себе.

— Ви розраховуєте на різке збільшення виробництва продукції, але ж її потрібно кудись збувати. Це призведе до ще більших витрат.

— Ти кмітливий, Антонію! Недаремно батько тримав тебе головним керуючим. Ми не вивозитимемо самі готову продукцію, а залучимо покупців сюди. І в Умані, і в Тульчині, і в Могильові влаштовуватимемо ярмарки. Для цього я вже написав листа Кошу Запорізької Січі, кримському ханові та в найближчі російські губернії. Нехай приїжджають і викладають грошики! Добре б купити або побудувати кілька кораблів на Чорному морі, і тоді в нас буде свій торговий флот. А щоб розширити асортимент товарів, побудуємо низку великих підприємств. В Умані — кінний завод. Я вже виписав з Англії кілька кобил чистої англійської породи. Татарам і козакам добрі конячки ох як потрібні! А в Європі зараз великий попит на вовну тонкорунних овець. Будемо розводити їх на Уманщині. Тут, у Тульчині, побудуємо суконну мануфактуру, по всіх маєтках — кілька цукроварних заводів. А трохи згодом — каретну, свічкову та шкіряну фабрики. І останнє, нам у насолоду, — Станіслав з усмішкою поглянув у бік дружини, — чудовий палац.

Коли управляючий пішов, Жозефіна похвалила чоловіка.

— Ти сьогодні був дуже переконливий і азартний, Стасе. Дай Бог втілити все задумане.

Станіслав обійняв дружину.

— Мине зовсім небагато часу, і наші села навесні будуть як наречена — вкриті білосніжними квітами фруктових дерев.

Із подальших подій ми дізнаємося, що Станіслав Потоцький зміг втілити в життя майже всі свої ідеї. Так, до кінця XVIII століття на кінному заводі в Умані нараховувалося лише маток 600 голів, а отара тонкорунних овець склала три тисячі. Тульчинська мануфактура мала 95 ткацьких верстатів. А населення зросло майже втричі. Єдине, що не вдалося графу, — повністю позбавитися від оренди: ще не вистачало сил і засобів для обробки значних за розмірами земельних володінь Потоцьких. Це і змусило його відновити оренду.

В останній день літа 1775 року Жозефіна народила дівчинку. Її назвали Пелагеєю. Граф Станіслав був щасливий до нестями. Тепер він став батьком! Він був готовий до цієї ролі. Десь у глибині душі у Потоцького почали пробуджуватися до дружини почуття ніжності, як до когось рідного-рідного. Жозефіні необхідно було тільки відчути це і відповісти тим же. Граф відразу ж написав жартівливі вірші від імені Пелагеї, адресовані матері (Жозефіні) з проханням не зупинятися, а скоріше подарувати їй братика. Графиня прочитала їх, знайшла зміст не зовсім добрим, про що і повідомила чоловіку. А Станіславу досить було тільки усмішки дружини і ласкавого поцілунку! Ох, як шкода…

Майже відразу після народження Пелагеї до Тульчина прибув королівський кур’єр. Граф Станіслав зламав сургучеві печатки, швидко прочитав листа, й обличчя його засяяло.

— Шампанського сюди! — наказав він слузі. — Люба, король нагородив мене найвищим польським орденом — Орденом Білого орла!

— Цікаво, за які заслуги тебе удостоїли такої честі? — здивовано запитала Жозефіна і, кокетливо усміхнувшись, додала: — Орден призначався мені за те, що я народила доньку, але тому що глава сім’ї — ти, то і нагорода тобі.

— У чомусь ти маєш рацію, моя мила, — погодився Потоцький. — Ордена я ще, звичайно, не заслужив. Річ у тому, що після розподілу 1772 року король хоче зміцнити Річ Посполиту. Для цього йому потрібні союзники, причому союзники з вищої знаті. Так що, можна сказати, орден виданий авансом. Але все одно я шалено радий! Завтра ж їдемо до Варшави!

— Завтра не вийде, Стасе, — потупивши очі, мовила Жозефіна.

— Це ще чому?

— По-перше, я не встигну зібратися, а по-друге, тобі потрібен орденський костюм.

— Полковнику, — звернувся Станіслав до кур’єра, — ви розбираєтеся в цих питаннях? Яким має бути орденський костюм?

— Усе просто, пане графе, — уклонився полковник. — Костюм повинен мати кунтуш із білого сукна, обшитий