Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
— Це і добре, — сказала якась стара, що проходила повз. — А то мій дід так козу наводиться, що хропіння стоїть на всю хату.
Ця репліка викликала дружний сміх присутніх.
— У п’ятницю теща йде в гості до зятя. Та не просто йде, а з ранку надсилає всі продукти на вареники, деруни, пиріжки. І сковороду свою передає. А після частування зять садить тещу на візок, впрягається в нього сам і везе по всій вулиці. Ось тут-то всі й дізнаються, яка теща.
З воріт викотився візок, який тягнув Григорій. Юрба роззяв чекала на розв’язку. Молодик підкотив візок до розвилки. Попереду дорога роздвоювалася. Якою з них далі рушить зять — рівною чи вибоїстою? Молодий чоловік зупинився, усміхнувся і голосно сказав:
— Теща у мене золота!
Це означало, що він вибрав рівну дорогу. Сусіди привітали таке рішення радісним улюлюканням. Утім, якби зять ухвалив інше рішення, радість глядачів була б не меншою.
— Ну і, нарешті, два найголовніших дня свята — субота і неділя, — Зінаїда ледве стримувала усмішку, позираючи на матір і чоловіка. — Тепер починаються основні веселощі.
Увесь народ зібрався на головній площі. Пісні, танці, забави, ігри, гори вареників, млинців, пиріжків з маком — чого тут тільки не було! Принесли «народжену в понеділок» колодку.
Ой, Коло-Колодію, дай мені мрію, Ой, Коло-Колодію, я вже радію. Сонцю радію, радію весні, Я, Колодію, й-ой, радію тобі.Почали розпалювати багаття, та непросте. Кожен приніс із дому непотрібний мотлох: хто поламане колесо від воза, хто безногий стілець або лавку, хто — прогнилий стовпчик від паркану або старе ганчір’я. Все піде у справу! А коли багаття розгорілося, почали урочисто спалювати колодку. Разом із Колодієм повинні померти всі злі сили, погані думки, образи. А Колодій востаннє раз у цьому році дарує своє тепло присутнім. У цей момент починаються обійми, поцілунки, жарти.
Ой, спасибі, Колодію, Що зібрав до купки, Гостювали, цілувались, Аж злипались губки!А як тільки стемніло, небо осяяв казковий феєрверк. Це граф Потоцький підготував сюрприз на честь свята. Ось усе й закінчилося. Молодь зібралася біля багаття і затягла задушевні пісні. І ще довго ніхто не хотів розходитись.
— Панове, — Зінаїда чарівно усміхнулася на прощання, — не забудьте перед сном прополоскати рота, щоб чорти не витягли сир від вареників разом із зубами.
Увечері біля каміна за келихом вина гості Потоцьких захоплено ділилися враженнями від свята.
— Так, — прицмокнув язиком Ла Тур, — українські дівчата надзвичайно гарні.
— У вас, французів, одне в голові, — усміхнувся Лампі. — Втім, мушу зауважити, що і жінок гарненьких тут теж вистачає.
— Доведеться нам, пане художнику, проект палацу зробити швидко, а от із будівництвом поспішати не потрібно, щоб краще вивчити жіноче товариство Тульчина, — засміявся Ла Тур.
— Що вам іще сподобалося? — звернулася до італійця графиня Жозефіна.
— Я навіть трохи засумував, коли почув українські пісні, — невесело усміхнувся Лампі. — Мені на мить здалося, що я в Італії. У нас пісні такі ж задушевні і співучі.
— До речі, панове, — втрутився в розмову граф Потоцький. — Ви звернули увагу на високого стрункого хлопця? У нього дивовижний голос. Жозефіно, мені здається, його потрібно відправити до Італії на навчання. Адже гарний оперний співак завжди згодиться для нашого театру.
— О так, графе, — збуджено промовив Лампі. — Я теж примітив цього хлопця. Ви повинні зробити все, щоб розвинути його талант. Я впевнений, його зірка засяє не лише тут, в Україні, а й у Європі.
— Ну, про це ще говорити рано, але спробувати варто. Як звуть цього хлопця? — звернувся Потоцький до свого управляючого.
— Це син коваля Федорка. А звати його, по-моєму, Анатолієм.
— Завтра запроси його до мене.
Через кілька днів граф Станіслав і графиня Жозефіна попрощалися зі своїми гостями. Разом з ними до Неаполя вирушив і Анатолій Федорко. Його серце завмирало від щастя, водночас хлопцю було страшно покидати рідний край.
У серпні у подружжя Потоцьких народилася друга дитина. Граф сяяв: на світ з'явився продовжувач прізвища Юрій Фелікс. Коли Станіславу дали потримати сина, він підняв його високо над головою і вимовив:
— Сину, я впевнений, на тебе чекає прекрасне і довге життя. Принаймні, я зроблю все від мене залежне, щоб це було саме так.
Десь через місяць графиня Жозефіна повідомила чоловіку:
— До нас інкогніто виїхав мій батько — хоче зробити сюрприз.
— Дуже добре, — потер руки граф Станіслав. — Не розчаровуватимемо тестя. Зробимо вигляд, що нічого не знаємо. Але гінця назустріч надішлемо. Запросіть до мене лікаря, — наказав він слузі.
Отримавши необхідні інструкції, лікар вирушив назустріч Мнішеку. Видавши себе за львівського купця, що прямував до Тульчина, він склав компанію старому графу, не забуваючи з кожної поштової станції відправляти гінців у тульчинський палац із повідомленнями.
Граф Мнішек був злегка здивований безпечністю зятя і дочки. Як же так? Він зміг вільно доїхати до них, і жодного разу не був зупинений охороною. Більш того, навіть парадні двері палацу були відчинені, і жодного слуги не було видно. І лише коли він увійшов до палацу, все зрозумів. Загримів оркестр, заспівав хор, і назустріч графу вийшли усміхнені зять із дочкою, з онукою Пелагеєю і внуком Юрієм на руках.
— Ну от, — розплакався від щастя граф, — хотів зробити сюрприз я, а зробили його мені ви. Нічого не можна приховати.
Після від’їзду батька графиня Жозефіна дещо змінилася. Якось вона викликала Станіслава на серйозну
