Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
Йозеф із Софією й Консолатою розташувалися в диванній біля каміна.
— Граф Алоізій дещо недолюблює батька, — тихо вимовив Йозеф. — Частково це відбувається тому, що у них є розбіжності в підході до артилерійської справи, частково, що вони багато в чому схожі, але головне, як мені здається, — те, що батько є улюбленцем короля і може, минаючи генерала фон Брюля, безпосередньо звертатися до Станіслава Августа. Це дратує генерала, який хоче мати всю повноту влади. Проте, порядок у всіх справах батька викликає заслужену повагу графа Алоізія.
Незабаром подали вечерю, за якою зав’язалася мила бесіда. Консолату цікавили останні новини варшавського вищого товариства, і генерал фон Брюль, будучи непоганим оповідачем, враховуючи жіночу цікавість, підніс їх у найкращому вигляді, не забуваючи про плітки й інтимні деталі з пишних салонів столиці. Більш того, він захопив із собою свіжі газети і жіночі журнали, тому його розповідь перемежовувалася цитуванням найпікантніших подробиць. При цьому граф із цікавістю поглядав на Софію і врешті-решт запропонував тост за «диво-квітку, яка оселилася в іншій квітці, кам’яній». Так генерал, який ще й чудово малював, назвав Кам’янець, побажав Йозефу швидше оформити свої стосунки з молодою грекинею і привезти її до Варшави.
Генерали фон Брюль і Ян де Вітте облаштувалися у фортеці. Майже щоп’ять хвилин підлітав черговий кур’єр із доповіддю про становище за межами Кам’янця.
— Пане генерале! З боку Горнверка на пристойній відстані стоять війська з турецьким штандартом!
— Пане генерале! Російські прапори на чолі великої групи військ у південно-східному напрямку!
Генерал де Вітте хитав головою й уважно розглядав карту.
— Генерале, — звернувся до нього з удаваною тривогою Алоізій Брюль, — схоже, ми потрапили в серйозну халепу. Це війна!
— Боюся розчарувати вас, графе, але це — навчання, — спокійно відповів де Вітте.
— Ви що, не вірите своїм очам?!
— Я вірю своїм вухам, пане генерале, — усміхнувся комендант фортеці. — Ще вчора переді мною лежали донесення моїх людей із довколишніх сіл. Це війська Речі Посполитої. Кількість, рід військ і навіть імена деяких командирів — уся ця інформація надійшла до мене.
— Графе! Ви знову і знову дивуєте мене своїм високим професіоналізмом. Недарма наш король у захваті від вас. Вихід особового складу фортеці по тривозі був просто бездоганний, я навіть помітив, що цивільне населення бере участь у наших іграх.
— Кожна хвилина бездіяльності тягне за собою необоротні наслідки. Ну а міщани залюбки відкидають на другий план свої мирні заняття і допомагають нам. З одного боку, вони чоловіки, а значить, у душі воїни, а з другого — розуміють, що якщо завтра війна, то так чи інакше братимуть у ній участь, тому вже краще бути підготовленими.
— Ну що ж, хоч я і засмучений, що ви розгадали мої задуми, навчання будуть продовжені.
Через дві години граф Ян де Вітте повернувся додому.
— Тату, навчання вже закінчилися? — запитала Консолата.
— По-перше, звідки ти знаєш, що це навчання?
— Фі, про це знає вже весь Кам’янець, теж мені таємниця!
— Так, тут нічого не приховаєш… Ну а по-друге: я убитий!
Консолата і Софія здивовано знизали плечима. Німе питання застигло у них в очах. Граф зробив багатозначну паузу, а потім мовив:
— Генерал фон Брюль повідомив, що впевнений у мені на сто відсотків і хотів би подивитися, як упораються без мене мої підлеглі. Тому я відправлений у нетривалу відпустку, і ми з вами, дорогі мої, спостерігатимемо за нашими військовими з оглядових майданчиків.
Наступного дня у межах гарматного пострілу від фортеці було збудовано два бутафорських містечка, які були «ворожими» таборами. Їх належало знищити артилерією фортеці, причому якнайшвидше.
Софія ніколи в житті не чула такого гуркоту. Земля тремтіла у прямому значенні цього слова. Десятки гармат безперервно вели стрілянину, вражаючи «ворожі» цілі. Кожен постріл змушував молоду дівчину здригатися, хоча вона й не відчувала страху. Навпаки, все це дійство здавалося їй величним: приголомшуючі звуки пострілів, свист снарядів, їдкий запах згорілого пороху, чіткі і впевнені дії розчервонілих артилеристів біля гармат. Найбільше Софію цікавили гармати вдалині. Спочатку було видно легкий димок над гарматою, а потім, через кілька секунд, доходив грім від пострілу. І всією цією армадою зараз керував Йозеф, її наречений!
Маневри тривали кілька днів. Головною метою був, звичайно ж, не огляд і не перевірка, а тренування в офіцерів і солдатів навичок і спритності, доведених до автоматизму рухів за відсутності найменшого безладу. Крім стрільби по мішенях, відпрацьовувалося захоплення міста кавалерійськими і піхотними частинами, швидка установка кріпосних гармат на пересувні лафети для посилення боєготовності польових військ.
Штурм фортеці здійснювався за всіма правилами. «Супротивник» робив підкопи під фортецю і встановлював мінні галереї. Захисники фортеці, виявивши ці галереї, напускали в них воду, яку «супротивнику» доводилося терміново викачувати або починати рити підкопи в нових місцях. Для переправи через Смотрич використовувалися понтони, при підході до річки — фашини, а потім добра сотня штурмових сходів була задіяна при штурмі кріпосних стін. За умовами навчань, стороні, що тримала оборону, заборонялося зіштовхувати штурмові сходи і поливати солдатів, які піднімалися по них, чим завгодно, окрім води. Але навіть такі обмеження не додавали моральних сил атакуючим. Головним завданням штурму було подолання страху у солдатів перед висотою і не надто надійним кріпленням штурмових драбин. Заради навчань було дозволено підірвати одні із замкових воріт із подальшою їх обороною і швидким відновленням.
Через кілька днів після початку маневрів генерал Ян де Вітте звернувся до генерала фон Брюля із пропозицією:
— Графе, а чи не влаштувати нам у найближчу неділю легкий офіцерський пікнік за участю дружин і незаміжніх дівчат за містом? Це зблизить офіцерів, та й солдатам потрібно трохи
