Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Після того як галявина спорожніла, знову подали шампанське, каву, лікери, оркестр заграв польський, і вечір завершився танцями.

Через три дні навчання закінчилися.

Де Вітте-старший вишикував усе своє військо у фортеці, готуючись до виступу перед військовими генерала фон Брюля. Здавалося б, справу зроблено непогано, у навчаннях захисники бастіону проявили себе по-справжньому мужньо, але ж начальство в усі часи могло знайти безліч огріхів і замість похвали роздавати догани.

Генерал фон Брюль суворо оглянув стрій, і раптом погляд його пом’якшав.

— Панове, спасибі за виконану роботу. Якщо чесно, я не очікував від вас такої виучки. З вами, братці, не страшно і на війну. Я дуже задоволений результатами навчань і вже пишу петицію королю. І почав її так: «Артилерія кам’янецька в чудовому стані, все на нових лафетах, дерево відмінне, із залізних деталей ніщо не відсутнє. Важко знайти підрозділ, кращий як у військовій виучці, ставленні до людей, так і його зовнішньому вигляді». Я вражений. Владою, даною мені королем, присвоюю звання полковника помічникові коменданта фортеці майору Йозефу де Вітте, звання майора — капітану Каролю Лоському, — він перерахував ще кілька прізвищ і на завершення додав: — А для коменданта фортеці Кам’янець графа Яна де Вітте я клопотатиму перед нашим королем про присвоєння йому звання генерал-лейтенанта коронного війська і генерал-майора коронної артилерії.

Генерал фон Брюль підійшов до коменданта й обійняв його.

— Віват, наш король! Віват, генерал фон Брюль! Віват, генерал де Вітте!

— Панове офіцери! Сьогодні запрошую всіх у ресторацію на офіцерський банкет! Я пригощаю! — вигукнув на радощах Йозеф де Вітте.

— І я! — це Кароль Лоський вирішив не відставати від новоспеченого полковника.

— І я! — приєднався до них майор Крістіан де Дейбл.

— Тоді я, — розсміявся Ян де Вітте, — призначаю на 14 червня бал у своєму будинку.

Офіцери вміють влаштовувати свята.

14 червня від самого ранку Софія була цілком у приготуваннях до балу. Йозеф, як не дивно, зник із дому відразу після обіду, і як не намагалася грекиня з’ясувати, де він, ніхто не міг їй зрозуміло пояснити.

«Швидше за все, на службі», — припустила Консолата. І це одразу заспокоїло Софію.

На призначений час до будинку де Вітте стали під'їжджати екіпажі. Через годину, здавалося, вся місцева знать, молодь міста та офіцери, які брали участь у навчаннях, зібралися у великій залі. А Йозефа все не було. Військовий оркестр заграв польський, чоловіки розбиралися в пари з дамами. Софію запросив на танець генерал фон Брюль. Після польського до неї почали підходити інші офіцери записуватися на подальші танці — вишикувалася ціла черга. Грекиня хоча й уважно записувала імена навпроти номерів танців, трохи турбувалась.

Нарешті двері відчинилися, зайшов Йозеф, з усмішкою оглянув залу, одразу відшукавши Софію і натовп офіцерів перед нею. Обличчя його було надто урочистим, він упевненим кроком підійшов до дівчини і голосно сказав:

— Панове! Прошу вибачити мене, але я повинен на деякий час викрасти у вас мадемуазель Софію. Коли вона повернеться, всі ваші запрошення залишаться в силі.

Він простягнув руку вперед, Софія, нічого не зрозумівши, обперлася на неї, і під погляди розчарованих офіцерів пара вийшла із зали…

Через дві години Йозеф повернувся. Вигляд у нього був трохи розгублений, мундир розхристаний.

— Пані та панове! — оголосив він. — Мадемуазель Софії Клавоне більше немає!

— Як?! — пролунав чийсь жіночий вигук.

Оркестр припинив грати, і всі погляди звернулися до Йозефа.

— Він п’яний, що він зробив із Софією? — долетів до нього шепіт.

— Так, — Йозеф зобразив трагізм на обличчі, — мадемуазель Клавоне більше немає! Дозвольте вам представити, — він плеснув у долоні, і до зали ввійшла Софія, — Софію де Вітте! А п’яний я від щастя! Оркестре, вальс!

Оркестр заграв вальс, публіка розступилася, заплескала в долоні. Під вигуки «ура!» та «віват!» щасливі Софія і Йозеф станцювали свій перший танець як подружжя.

Генерал фон Брюль глянув на графа Яна, але той тільки знизав плечима:

— От чорти, навіть від мене приховали.

Насправді це було таємницею не тільки для батька Йозефа, а й для самої Софії.

У день балу Йозеф відправився в сусідні з Кам’янцем Зіньківці до костелу і домовився із ксьондзом. Він навмисно виїхав за місто, бо розумів, що в Кам’янці чутки відразу ж поширяться зі швидкістю вітру, а він хотів обвінчатися таємно.

Коли Йозеф забрав Софію з балу, два екіпажі вже стояли напоготові.

— Софі, — Йозеф узяв грекиню за руку, — я знову пропоную тобі стати моєю дружиною, причому зробити це прямо зараз. Ти згодна?

— Так, так і так!

Через два місяці молодята почали збиратися у весільну подорож до Європи.

Перед від’їздом молодят до Парижа Ян де Вітте запросив їх до себе в кабінет.

— Хочу передати з вами кілька листів. Найважливіший — королю Станіславу Августу. Це тобі, Йозефе, тут службова інформація. Другий лист — генералу фон Брюлю. Кілька листів передасте у Варшаві, я тут усе докладно написав. Тепер — Париж.

Генерал уважно подивився на дітей.

— Я б і сам залюбки туди поїхав, — зітхнув він. — Перший лист — братам Монгольф'є. У ньому креслення і деякі думки про повітряні кулі. Другий, на ту ж тему, — професорові Шарлю. Я листуюся з ними і з цікавістю стежу, хто ж із них раніше вийде в небо.

— Ти все-таки не покинув цієї думки, батьку? — запитав Йозеф. А потім звернувся до Софії: