Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Третій і четвертий у Йозефа були влучними, а Якубовський допустив один промах. Напруга досягла межі. Де Вітте вистрілив, але полум’я навіть не колихнулося. Тепер усе залежало від капітана. Той довго цілився, і це не пішло йому на користь. Полум’я здригнулося і, здавалося, зникло, але тільки на мить. Серед глядачів пролунав подих розчарування — усім хотілося продовження боротьби.

Йозеф переможно підняв руки вгору. Софія не втрималася, стрімко підбігла до нього і поцілувала.

— Цю перемогу я присвячую тобі, кохана, — тихо мовив Йозеф.

— Дякую, ти в мене найкращий!

— Ну от, генерале, — шепнув на вухо Яну де Вітте фон Брюль, — найвродливіша з ваших жінок поцілувала переможця. Усе сталося саме собою.

— Тс-с, — приклав палець до губ батько Йозефа, — я з вами повністю згоден, але не загострюватимемо на цьому увагу, — і голосно промовив: — Панове, я думаю, що справедливості заради переможцю буде досить поцілунків наших прекрасних дам, а пістолет як заохочувальний приз ми віддамо панові капітану, бо я вже подумки попрощався з ним, а так виходить, що він із родини нікуди не піде.

На знак згоди глядачі заплескали в долоні.

— Пане генерале, — несподівано звернулася до фон Брюля Софія, — а чи не можна і нам, жінкам, зробити хоча б по одному пострілу?

— Хоч це і не дамська справа, — граф Алоізій поглянув на Яна де Вітте, шукаючи у того підтримки, — але, думаю, по одному пострілу ми дозволимо як заохочення за заподіяні вранці незручності.

На подив Софії, крім неї, лише дві дівчини погодилися випробувати бойову зброю, але це її не спинило.

Йозеф вклав у її руку пістолет, розповів, як цілитися і як тримати зброю. Софія витягнула руку, прицілилась, заплющила очі і натиснула на спусковий гачок. Пролунав гуркіт, руку відкинуло назад із такою силою, що дівчина ледь втримала пістолет. У мішень вона не влучила, як і інші дами. А чоловіки, оточивши її з удаваним співчуттям, ледве стримували сміх.

— Здорово, але страшно, — видихнула Софія, і тут уже всі розсміялися від душі.

— Може, повторимо? — хитрувато запитав фон Брюль.

— Ні, хай іншим разом, — відповіла за всіх дівчина.

За обідом подавали солдати високого зросту у фартухах поверх форми. Обслуговували вони досить професійно. Незважаючи на те, що столи просто ломилися від смачностей, майже відразу подали головну страву — невеликі шматочки-скибочки смаженого бичка, з яких апетитно капав гарячий жир.

Після обіду всі розсілися в солом’яних кріслах під тінню дерев. Подали каву, прохолодні напої та фрукти.

До генерала фон Брюля підійшов кавалерійський капітан Дмитро Авдієнко і щось шепнув на вухо.

— Пані та панове! — оголосив генерал. — Зараз наш капітан зі своїми запорожцями покажуть нам бойові мистецтва козачої кінноти. Звуть його Дмитро. Можу від себе додати, що я щоразу захоплююся їхньою виучкою, гнучкістю, майстерністю, вмінням поводитися зі зброєю.

— Пан генерал дуже схвально відгукнувся про моїх молодців, — завзято відповів капітан. — І тепер ми не маємо права осоромити традиції наших батьків.

Із цими словами він спритно скочив на підведеного до нього коня.

— Милі дами і панянки, — звернувся Дмитро до жіночої частини товариства. — У тяжкі часи табірного життя ніщо так не полегшує нашу самотність, як спогади про дивовижні моменти спілкування з вами. Прошу ваші хусточки, я їх розкладу на землі, а потім підніму на скаку з коня собі на пам’ять.

Софія і ще три панночки вручили свої хустки капітану, і він, рахуючи кроки, розклав їх у шаховому порядку на траві. Потім, зробивши невелике коло, спритно нагинаючись на повному скаку то в один, то в інший бік, кінчиками пальців підхопив усі хусточки, поцілував їх і сховав у нагрудну кишеню. Тут же з гиканням налетів загін козаків, і почалася справжня вистава. Чотири козака на двох конях, сидячи один до одного обличчями, грали в карти, викликаючи сміху глядачів своєю кмітливістю. Два наїзника скакали поруч, а на плечах у них стояв третій, тримаючи рівновагу, Удалий козак продемонстрував майстерність перестрибування через коня на ходу — він спритно перелітав через сідло, відштовхуючись ногами від землі.

— Цей трюк вимагає особливої гнучкості, — пояснив присутнім жінкам капітан Авдієнко, який уже встиг приєднатися до відпочиваючих.

— Він ніби пурхає над конем! — вигукнула одна з молодих дівчат.

— Дуже вдале порівняння, мадемуазель.

Козаки і далі демонстрували своє мистецтво, зриваючи все більш бурхливі оплески.

— А зараз, панове, ви побачите справжній бій між двома невеликими загонами, — оголосив капітан.

Дві групи по п’ять чоловік у кожній зблизилися, атлетичного складу козаки, спритно розмахуючи шаблями, вступили в бій. Неподалік від місця бою була ще одна група козаків, які спокійно спостерігали за подіями.

— Пане капітане, — звернулася до Авдієнка одна з дам, — незважаючи на люті обличчя ваших хлопців, ми розуміємо, що це не бій, а радше демонстрація виучки і навіть у деякому розумінні вистава, де кожен актор наперед до дрібниць відпрацював усі рухи.

— Не зовсім так, мадам, — усміхнувся капітан.

На підтвердження його слів один із козаків приловчився і полоснув шаблею по плечу іншого. На плечі виступила кров. Дами заахали, хтось навіть скрикнув. Незважаючи на це, бійці з іще більшим завзяттям рубалися шаблями. Очі їх налилися кров’ю, і було видно, що це справжня сутичка чоловіків. У цей кульмінаційний момент миттєво підскочили козаки, що стояли осторонь, і розняли бійців.

— У нас прийнято проводити бій до першої крові, — пояснив капітан Авдієнко. — Але щоб у запалі козаки не повбивали один одного, доводиться їх розбороняти. Це і є наша відповідь на ваше запитання, мадам, про виставу.

— Але ж вони можуть затаїти зло один на одного?

— Ні в якому разі. Хто програв, повинен злитися не на суперника, а на самого себе, і ще більше вдосконалювати свою виучку володіння шаблею.

І справді, спішившись, бійці усміхнулися один одному й обнялися на знак повного примирення.

Потім відбувся ще один бій. Особливо сподобався всім богатир,