Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе
Вона зітхнула:
— Я йому сказала, що ти поїхав назад, на південь.
— Чому ти так зробила?
— Тому що я не така дурна. Я не знаю і не хочу знати, в якого роду халепу ти вскочив, але я не хочу бути відповідальною за іще гірші твої неприємності.
— Навіть ще й гірші?
Вона похитала головою. Це могло означати, що вона невдало висловилася, чи що я неправильно її зрозумів, або що вона не хоче цього обговорювати. Вона визирнула в одне з вікон-бійниць. Ми чули, як Кнут надворі енергійно рубає дрова.
— За його словами, тебе звати Юн, а не Ульф.
— А ти коли-небудь вірила, що я Ульф?
— Ні.
— Але ж ти відправила його у хибному напрямку. Тобто збрехала. Що про таке кажуть ваші правила?
Вона кивнула у бік вікна, за яким Кнут рубав дрова.
— Правила кажуть, що ми маємо піклуватися про тебе. Про це у Святому Письмі також сказано.
Деякий час ми сиділи мовчки. Я — поклавши руки на стіл, вона — склавши долоні на колінах.
— Дякую за твою турботу про Кнута після похорону.
— Облиш. Як він, тримається?
— Насправді, тримається.
— А ти?
Вона знизала плечима.
— Жінки завжди знаходять спосіб дати собі раду.
Рубання припинилося. Кнут зараз повернеться. Вона знову подивилася на мене. Її очі набули такого кольору, якого я ніколи раніше не бачив, і їхній погляд наче пропікав мене наскрізь.
— Я передумала. Я хочу знати, від чого ти тікаєш.
— Твоє попереднє рішення було, ймовірно, розумнішим.
— Скажи мені.
— Навіщо?
— Бо я вважаю, що ти хороша людина. А хороші люди завжди можуть знайти прощення своїм гріхам.
— А що, як ти помиляєшся і я не хороша людина? Чи означає це, що кінець кінцем я підсмажуватимусь у тому вашому пеклі?
Я вимовив це з більшою гіркотою, ніж мав намір.
— Я не помиляюся, Ульфе, тому, що я бачу, який ти. Я бачу тебе.
Я глибоко вдихнув. Я не знав, чи залишать мого рота слова, що вже були на язику. Одначе сам я вже ладен був зануритись у глибінь її очей, синіх, як те море, море внизу під тобою, коли тобі десять років, і ти стоїш на кручі над ним, і все твоє єство прагне пірнути — все, крім твоїх ніг, не здатних зрушити з місця.
— Я мав роботу, пов’язану з переслідуванням боржників, що завинили за наркотики, і яка передбачала вбивства людей, — почув я свій голос. — Я вкрав гроші свого боса, а тепер він полює на мене. І ще я втягнув до цієї історії твого десятирічного сина Кнута, намовивши його шпигувати для мене. Ба більше, він отримає від мене платню, якщо повідомить про щось підозріле. Наприклад, якщо він побачить людей, котрі, за потреби, не вагаючись, уб’ють хлопчика.
Я витрусив цигарку з пачки.
— Як тепер щодо мого прощення?
Вона розтулила вуста, аж тут Кнут відчинив двері.
— Осьо, — сказав він, кидаючи дрова на підлогу перед пічкою. — Я конаю з голоду.
Лея дивилася на мене.
— У мене є консервовані рибні тюфтельки, — сказав я.
— Тьху, — скривився Кнут. — А ми не можемо замість них з’їсти свіжої тріски?
— Боюсь, у мене такої немає.
— Не тут. У морі. Ми можемо порибалити. Мамо, скажи, можна?
— Зараз ніч, — відповіла вона тихо, не зводячи з мене погляду.
— Це — найкращий час для риболовлі, — сказав Кнут, підстрибуючи з нетерплячки. — Мамо, прошу тебе!
— Кнуте, у нас немає човна.
Знадобилась одна мить, щоби хлопчик зрозумів, що вона має на увазі. Я подивився на Кнута. Його обличчя потемніло. Невдовзі, однак, він знову пожвавився.
— Можна взяти човен дідуся. Човен в елінгу, і дід казав, мені можна його брати.
— Він так сказав?
— Так! Тріска! Тріска! Ульфе, ти полюбляєш тріску?
— Я полюбляю тріску, — сказав я і подивився в очі Леї. — Але я не знаю, чи твоя мати хоче її просто зараз.
— Так, вона хоче, правда, мамо?
Та не відповіла.
— Мамо?
— Дозвольмо Ульфові вирішити, — сказала вона.
Хлопчик пропхався між столом і моїм стільцем, змушуючи мене подивитися на нього.
— Ульфе?
— Що, Кнуте?
— Ти зможеш з’їсти найсмачніше — язики тріски.
Елінг стояв десь за сто метрів від причалу. Запах підгнилих водоростей і солоної води розбудив неясні спогади про якесь давнє літо у моєму житті. Як я натягую через голову затісний рятувальний жилет, а мій кузен хизується тим, які вони багаті, бо мають і човен, і рибальську хатину, а побуряковілий з натуги і люті дядько лається, бо не може завести почіпний мотор.
Всередині елінгу було темно і приємно пахло смолою. Все, що могло нам знадобитися для риболовлі, було вже у човні, що стояв кілем на дерев’яних напрямницях.
— Чи не завеликий, як на гребний човен?
Я прикинув, що судно має п’ять-шість метрів завдовжки.
— Човен щонайбільше середнього розміру, — сказала Лея. — Нумо, нам треба всім разом штовхати.
— Батьків був набагато більший, — докинув Кнут. — Десятивесловий, зі щоглою.
Ми випхали човен на воду, і я зумів видертися на борт, майже не замочивши ніг.
Я встановив весла в одній із двох пар кочетів і почав рівно та енергійно гребти від берега. Пригадую, я доклав чимало зусиль, аби навчитися веслувати краще за свого кузена, впродовж того єдиного літа, коли я, бідний безбатченко, гостював у заможних родичів. Одначе на Лею та Кнута я своєю майстерністю враження не справив.
Відійшовши доволі далеко від берега, я витягнув весла з кочетів і поклав їх на дно човна.
Кнут пробрався до корми, схилився на фальшборт, закинув вудку і почав дивитися на пливець. Я бачив у його погляді відчужену задуму мрійника.
— Хороший хлопець, — сказав я, скидаючи куртку, яку зняв був із гачка в елінгу.
Лея кивнула. Вітру не було, і море — чи океан, як його називали Лея і Кнут, — виблискувало, наче дзеркало. Воно видавалося твердою поверхнею, якою можна дійти до сонця, що розпеченим казаном червоніло на горизонті, ген там, на півночі.
— Кнут сказав, що на тебе вдома ніхто не чекає, — озвалася вона.
Я похитав головою:
— На щастя, ні.
— Має бути незатишно.
— Що?
— Не мати нікого. Нікого, хто думав би про тебе. Хто дбав би про тебе. Чи про кого ти сам дбав би.
— Я намагався, — сказав я, відпускаючи гачок на волосіні, — але не зумів.
— Ти не зумів завести сім’ю?
— Я не зумів подбати про них, — сказав я. — Як ти могла сама переконатись, я не та людина, на яку можна покластись.
— Я чую те, що ти говориш, Ульфе, але я не знаю, чи це правда. Що сталося?
Я відчепив блешню:
— Чому ти досі називаєш мене Ульфом?
— Це те ім’я, яким
