Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе

— Богів? Жодних богів. Він одружує ім’ям норвезької держави.

— А він уповноважений це робити?

— О, так. Він один із трьох людей у районі, які мають на це право. — Корнеліус підніс стиснений п’ястук і по­чав перелічувати, по одному розгортаючи пальці: — Свя­щеник, помічник судді, капітан корабля.

— Овва! Отже, Маттіс до того ще й капітан ко­рабля?

— Маттіс? — розреготався Корнеліус і сьорбнув із фляжки. — Він тобі схожий на саамського моряка? Ти бачив його ходу? Ні, це Еліасен-старший є капітаном, і він може одружувати тільки на борту свого човна, на борт якого не ступала жодна жінка. Жодна. Ось так.

— То що ти мав на увазі з приводу Маттісової ходи?

— Такими кривоногими бувають лише кочові саами, а не саами-рибалки.

— Справді?

— Риба. — Він передав мені фляжку. — Вони в тайзі не їдять риби. І через це не отримують достатньо йоду. У них через це м’які кістки.

Він зробив ноги колесом, ілюструючи свою теорію.

— А ти, натомість...

— Фальшивий саам. Мій батько був із Бергена, але нікому про це не казав. Особливо — моїй матері.

Він засміявся, але я не зміг приєднатися, бо питво виявилось іще огиднішим за те, що я отримав був від Маттіса.

— То хто ж він тоді? Священик?

— Майже, — сказав Корнеліус. — Він поїхав аж в Осло вивчати теологію. Але потому втратив свою віру. Тому взявся за вивчення права. Він працював помічником судді у Тромсе впродовж трьох років. Ось так.

— Не ображайся, Корнеліусе, але, якщо я не помиляюся, десь вісімдесят відсотків із того, що ти мені розповів, — чи брехня, чи фантазії.

Він насупився ображено:

— Дідька лисого! Ні. Спершу Маттіс утратив віру в Бога. Потім він утратив віру в правову систему. А нині він вірить єдино у вміст алкоголю; так принаймні він сам каже.

Корнеліус розреготався і поплескав мене по спині так дружньо, що питво мало не вискочило мені зі шлунка назад у пельку. Що, можливо, було б таки на краще.

— Що це за пекельна брага? — запитав я, повертаючи йому фляжку.

— Рейкас, — відповів Корнеліус, — оленяче молоко, що перебродило. — Він сумно струснув головою. — Молодь сьогодні хоче тільки газованих напоїв, ко5ли. Снігоходів і хот-доґів. Самогон, нарти, оленина — усе це незабаром піде в минуле, і ми зійдемо геть на пси. Ось так.

Перш ніж нагвинтити на фляжку металевий ковпачок, він, для розради, ще раз ковтнув із неї.

— А осьде й Аніта йде.

Я побачив, що дівчина у зеленій сукні спроквола прямує до нас, і мимоволі випростався.

— Так, так, так, Ульфе... — промовив Корнеліус ти­хо. — Ворожити, нехай тобі поворожить, але не більше того.

— Ворожити?

— Ясновидіння, знаєш? Вона справжня шаманка. Але того, що вона захоче, тобі не треба.

— А чого вона захоче?

— Це ти вже й звідси можеш побачити.

— Гм... То чому не треба? Вона заміжня? Заручена?

— Ні, але ти сам не схочеш того, що вона має.

— Вона має?..

— Має і роздає.

Я повільно кивнув. Він поклав мені руку на плече:

— Але ти розважайся. Корнеліус не пліткар.

Він обернувся до дівчини:

— Аніто, привіт!

— Бувай, Корнеліусе.

Він засміявся і пішов геть. Дівчина зупинилася переді мною, усміхаючись стуленими вустами. Спітніла і захекана від танців. Вона мала два сердитих червоних прищі на лобі, зіниці, звужені до двох цяток, і красномовно розширені дикі очі. Наркота — ймовірно, амфетаміни.

— Привіт, — сказав я.

Замість відповіді вона оглянула мене з голови до ніг. Я переступив з ноги на ногу.

— Ти хочеш мене? — запитала вона.

Я похитав головою.

— Чому ні?

Я знизав плечима.

— Ти справляєш враження здорової чоловічої особини. Що не так?

— Я так розумію, ти сама здатна визначати подібні речі про людей.

Вона розреготалася.

— Тобі Корнеліус наплів? Атож, Аніта бачить наскрізь. І вона бачила, що ти був налаштований кілька хвилин тому. То що сталося, ти злякався мене?

— Не тебе, а за тебе. У мене підозра на сифіліс.

Коли вона реготала, я міг побачити, чому досі вона, сміючись, намагалася не показувати свої зуби.

— У мене є нацюцюрники.

— Насправді не підозра, а гірше. У мене член відвалився.

Вона підступила на крок ближче. Поклала руку мені на промежину.

— До біса ще залишилося. Ходімо, я мешкаю за церквою.

Я похитав головою і міцно вхопив її зап’ястя.

— Бісові південці, — прошипіла вона і вирвала ру­ку. — Що такого поганого — швиденько перешморгнутись? Ми однаково скоро всі помремо; чи ти не знаєш?

— Так, до мене доходили чутки, — відказав я, роззираючись у пошуках зручного шляху до втечі.

— Ти не віриш мені, — скривилась вона. — Подивись мені в очі. В очі, я сказала!

Я подивився на неї. Вона посміхнулась.

— О так, Аніта правильно бачила. У тебе смерть в очах. Не відвертайся! Аніта бачить, що ти стрілятимеш у відображення. Так, стрілятимеш у відображення.

Сигнал тривоги дзеленькнув у мене в голові.

— Про яких «південців» ти говориш?

— Про тебе, звісно.

— Про кого ще? У множині?

— Він не сказав, як його звати, — взяла вона мене за руку. — Але тепер я читаю в тобі. Тепер ти можеш.

Я вивільнив руку.

— Який він на вигляд?

— Овва! Ти не на жарт переляканий!

— Який він на вигляд?

— Чому це так важливо?

— Аніто, прошу тебе!

— Гаразд, гаразд, не панікуй. Худорлявий. Нацистський чубчик. Привабливий. Довгий ніготь на вказівному пальці.

Холера. «Рибалка завжди знаходить те, що він шукає. Ви чи я можемо не знати, як саме, але він знає. Завжди».

Я ковтнув.

— Коли ти його бачила?

— Перед тим, як ти прийшов. Він подався до селища — сказав, йому треба з кимось поговорити.

— Чого він хотів?

— Шукав іншого якогось типа з півдня на ім’я Юн. Це ти Юн?

— Мене звати Ульф, — похитав я головою. — Що він іще казав?

— Нічого. Він залишив мені свій номер телефона, на випадок, якщо я почую що-небудь, але то номер в Осло. Чого ти цією справою так переймаєшся?

— Я просто чекаю на когось, хто має підвезти мені мою рушницю, але то, ймовірно, не він.

Отже, Йонні Мо вже тут. А я залишив пістолет у лісовій хижі. Я пішов у небезпечне місце, а єдину річ, яка могла мою безпеку хоч трохи зміцнити, із собою не взяв. Бо подумав, що ця річ мені перешкоджатиме, якщо я підчеплю жінку і муситиму роздягтися. І ось я зустрів жінку і в результаті не хочу з нею роздягатися. Чи буває щось тупіше за тупість? Кумедно те, що я був роздратований більше, ніж переляканий. Я мав би конати зі страху. Він