Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе

Нарешті, настав той день, коли Боббі сказала, що не може більше впоратися сама, доглядаючи, хай їй грець, хвору дитину. Анна плакала, з носа їй часто йшла кров, і чотири дні поспіль дитину тіпала пропасниця. Коли я побачив її в ліжечку, блакитне сяйво з її очей перемістилося синіми колами під очі; вона була геть бліда і мала якісь дивні синці на колінах і ліктях. Я повіз її до лікаря, і за три дні з’ясувався діагноз: гострий лейкоз. Квиток в один бік на той світ. Лікарі давали їй чотири місяці. Всі твердили, що такі речі трапляються, і нічого тут не вдієш, і що блискавка вражає наосліп, не розбираючи — нещадно та безцільно.

Я розлютився, розпитував, дзвонив, перевіряв, оббивав пороги і кінець кінцем з’ясував, що лейкемію лікують у Німеччині. Терапія ця рятує не кожного і коштує цілі статки, але одну річ дає — надію. Раціональна норвезька держава, звісно, має на що витрачати гроші замість такої примарної речі, як надія, а батьки Боббі сказали, що така вже доля, мабуть, і нехай вирішує норвезька служби охорони здоров’я, а вони не платитимуть за якесь фантазійне лікування з Наці-меччини. Я зробив підрахунки. Якби я продавав у п’ять разів більше анаші, то й тоді не наторгував би вчасно достатньої суми. Попри те, я намагався: я працював по вісімнадцять годин на добу, робив скажені розпродажі, просуваючись у бік катедрального собору, коли в Палацовому парку вночі завмирало життя. Коли я певного дня навідався у лікарню, мене там запитали, чому до дитини ніхто не приходив упродовж трьох днів.

— А Боббі хіба не було?

Медсестра і лікар похитали головами, кажучи, що вони намагалися додзвонитись, але її телефон, як видавалося, вимкнений.

Коли я прийшов до Боббі, вона лежала у ліжку і сказала, що вона хвора, і то, мовляв, з моєї вини вона не змогла сплатити рахунки за телефон. Я пішов у туалет, щоби викинути недопалок, і побачив у відрі закривавлений ватний тампон. Глибше у тому відрі я знайшов штрикавку. Ймовірно, я знав, що це станеться: мені траплялося бачити, як більш тендітні душі, ніж Боббі, переступали цю межу.

Що я тоді зробив?

Я нічого не зробив.

I залишив Боббі там, де вона була, і намагався переконати себе, що медсестри доглянуть Анну краще, ніж мати чи батько. Я продавав анашу і відкладав гроші на бісове диво-лікування, в яке я змушував себе вірити, бо альтернатива була нестерпною, бо мій страх, що маленька дівчинка з блакитним сяйвом в очах помре, був навіть сильніший за мій страх власної смерті. Адже ми беремо розраду звідти, де її знаходимо — у німецькому медичному журналі, у штрикавці з героїном, у лискучій новій брошурі, яка обіцяє тобі вічне життя, якщо ти скоришся черговому спасителеві. Тож я продавав анашу і рахував крони, рахуючи дні.

Саме за тих обставин Рибалка запропонував мені роботу.

Два дні. Хмари висіли низько, але не проливалися ні краплею дощу. Земля оберталась, але сонця я не бачив. Години спливали — якщо таке можна уявити — іще монотонніше. Я намагався якомога більше спати, але без валіуму це виявилося неможливим.

Я божеволів. Божеволів іще більше. Кнут слушно зазначив. Немає нічого гіршого за кулю, яка невідомо коли прилетить.

Надвечір другого дня моє терпіння луснуло.

Маттіс хвалився, що весілля триватиме три дні.

Я викупався у струмку. Я більше не помічав мошви чи комарів — вони тепер дратували мене тільки тоді, коли лізли в очі або в рот чи сідали на хліб. І плече мені більше не боліло. Кумедно, але біль зник на ранок після похорону. Я пригадав попередній день, зважуючи, що могло мене зцілити, але нічого не надумав.

Після купання я сполоснув свою сорочку, викрутив її та вдягнув на себе. I сподівався, що сорочка просохне на тілі, доки я дістануся села. Я не одразу вирішив, чи варто брати з собою пістолет. Врешті-решт, я таки залишив його, сховавши у стіні під мохом, купно з поясом-гаманцем із грошима. Подивився на гвинтівку і короб набоїв. Згадав те, що колись мені сказав Маттіс: із єдиної причини ніхто ніколи нічого не крав у Косунді — там просто не було чого красти. Оскільки за дошками у стіні гвинтівка не вмістилась би, я загорнув її у знайдений під ліжком старий руберойд і сховав згорток під чотирма великими каменями над струмком.

А тоді я пішов.

Попри поривчастий вітер, щось важке висіло в атмосфері, щось тиснуло мені на скроні. Наче грім ось-ось загримить. Можливо, весільна гулянка вже скінчилася. Випили всю оковиту. Розібрали всіх доступних жінок. Але, наближаючись, я почув ті самі барабани, що чув за два дні до того. Я пройшов повз церкву до молу. Далі рушив на звук.

Зійшовши з дороги, я попрямував на схід, видерся на пагорб. Переді мною розкинулася кам’яниста сіра пустеля, що мисом витягнулася в бік сталево-синього моря. На перешийку мису, просто під місцем, де я стояв, лежала пласка, добре утрамбована ділянка землі, і саме там вони танцювали. Велике багаття палало поруч із п’яти- чи шестиметровим кам’яним обеліском, що стирчав із землі. Навколо нього — два кола дрібніших каменів. У композиції не було жодної виразної симетрії, взагалі жодної закономірності, але вона чимсь нагадувала зруйнований фундамент будівлі, яку так ніколи й не почали зводити. Чи, скорше, будівельний майданчик після знесення чи пожежі. Я рушив до них, додолу.

— Привіт! — гукнув мені високий блондин у саамській кафті, що саме дзюрив на верес, відступивши на край майданчика. — Хто ти?

— Ульф.

— Південець! Не тепер, то в четвер!.. Ласкаво просимо!

Він обтрусив свій пісюн, розбризкуючи краплі в усіх напрямках, заправив його в матню і простягнув мені руку.

— Корнеліус, Маттіса кузен у третіх! Ох, так.

Я вагався, чи тиснути йому руку.

— То це той камінь Риб’ячого жиру? — запитав я. — Це — зруйнований храм?

— Транстейн? — Корнеліус похитав головою. — Ні, туди його кинув Бейве-Вуолаб.

— Он як? А він хто такий був?

— Дуже сильний саам. Напівбог, можливо. Ні, на чверть! Начвертьбог.

— Гм... А навіщо тутешні чвертьбоги жбурляють брили?

— А навіщо хтось кидає важкі камені? Щоб довести, який він дужий, ясна річ! — Він засміявся. — Ульфе, чого ти раніше не прийшов? Гулянка вже закінчу­ється.

— Я неправильно зрозумів — гадав, що весільна це­ремонія відбудеться у церкві.

— З усіма тими забобонами? — Корнеліус витягнув з кише­ні фляжку. — Маттіс одружує набагато краще за недокрівних лютеранців.

— Справді? То, в такому разі, ім’ям яких богів він освячує шлюб?

Я