Українська література » Сучасна проза » Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе

Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе

Читаємо онлайн Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе
що хмари заступили сонце. А може, тому, що літо тут добігало кінця різко і несподівано.

У селищі не видно було ні душі, але кілька машин стояли припарковані на посипаному гравієм шляху пе­ред церквою, і зсередини чути було органну музику. Чи означало це, що наречена вже простує до вівтаря чи це просто розминка перед церемонією? Як я вже зазначав, я ніколи раніше не бачив весілля. Я подивився на припарковані автомобілі, щоби побачити, чи не сидить вона в одному з них, очікуючи на момент для свого виходу. Я помітив, що номерні знаки починалися з «Y», тобто були зареєстровані у Фіннмарку. Всі, крім одного, великого чорного «універсалу», перед номером якого не стояла жодна літера. Тобто він був з Осло.

Я піднявся сходами до церкви та обережно прочинив двері. Нечисленні лави було зайнято гостями, але я тихенько увійшов і примостився скраєчку на одній з найближчих до дверей. Органна музика стихла, і я подивився у бік олтаря. Я ніде не бачив наречених, отже, ще мав шанс побачити всю церемонію від початку до кінця. Серед гостей була група у саамських кафтах[11], але не так багато, як я сподівався побачити на саамському весіллі. На передній лаві я впізнав дві постаті за їхніми головами — руду скуйовджену чуприну Кнута і мерехтливий каскад чорних кучерів Леї, що їх вона частково прикрила шаллю. Зі свого місця я не так багато міг бачити, але, ймовірно, наречений сидів попереду, коло вівтаря, зі своїм боярином, в очікуванні нареченої. Тут і там чулися приглушене бурмотіння, покашлювання, схлипування і шморгання. Було щось дуже зворушливе в тому, що ця стримана, сувора спільнота здатна так легко розчулитися через одну весільну пару.

Кнут обернувся та оглянув зібрання. Я намагався перехопити його погляд, але він не помітив мене. Принаймні він не відповів на мою усмішку.

Знову заграв орган, і парафіяни підхопили з несподіваним піднесенням: «Ближче, Боже мій, до Тебе...».

Не скажу, буцімто я знаюсь на церковних хоралах, але мене вразило, що саме цей тут обрали до весільної церемонії[12]. І я ніколи не чув, щоб його співали так протяжно. Співці тягнули кожну голосівку до останньої межі: «Бли-и-ижче-е до-о Те-е-ебе-е, хо-оч би-и й на-а хре-есті-і-і...»

Після приблизно п’яти віршів я заплющив очі. Можливо, занудився, а можливо — від бажання сховатися, опинившись серед натовпу після кількох днів настороженої самотини. Так чи інак, а я заснув.

І прокинувся від південного акценту промовця.

Я витер слину з куточків свого рота. Напевне, хтось дав мені штурхана в поранене плече — у будь-якому разі, воно заболіло. Я протер очі. Побачив жовті кірочки з закислих від сну очей на кінчиках своїх пальців. Примружився. Промовець із південним акцентом мав на носі окуляри, волосся у нього на голові було ріденьке та безбарвне, і він був убраний у рясу, під якою я спав був колись.

—...але він також мав свої слабкості... — промовляв пастор.

Слабкості!

— ...так само, як усі ми маємо. Зогрішивши, він ладен бував радше рятуватися втечею, ніж визнати свою помилку. Збившись на манівці, він сподівався, що проб­леми самі підуть, якщо він від них усунеться на до­статньо тривалий час. Але всі ми знаємо, що від кари Господньої неможливо сховатися, що Господь завжди знайде нас. Але він також є однією з заблуканих овець Ісуса, одним із тих, хто відбився від стада, одним із тих, кого Ісус Христос хоче врятувати у милості своїй, якщо у смертну годину грішник молитиме Господа пробачити його.

Це не була весільна проповідь. Не було шлюбної пари перед вівтарем. Я випростав спину і витягнув шию. А то­ді я побачив перед вівтарем її. Велику труну.

— Цього разу, вирушаючи у свою останню путь, він, можливо, так само сподівався забути своє минуле. Спо­дівався, що його борги сплинуть самі собою і він зможе підвести риску, не сплачуючи за свої гріхи. Але його спостигло те, що всіх нас спостигне.

Я обернувся на вихід. Двоє чоловіків стояли там обабіч дверей, склавши руки на грудях. Обидва дивились на мене. Чорні костюми. Однострій кілерів. «Універсал» із Осло перед церквою. Мене обдурили. Піді­слали Маттіса, щоби він виманив мене з моєї лісової фор­теці. На похорон.

— Саме тому ми стоїмо сьогодні перед цією порожньою труною...

Це мій похорон. Порожня труна чекає на мене.

Холодний піт зросив моє чоло. Який у них план, як усе це має відбутися? Зачекають вони на закінчення церемонії чи запакують мене в ящик просто на очах у всієї публіки?

Я сягнув рукою собі за спину і переконався, що пістолет на місці. Чи слід мені вдатися до спроби силою вирватися з церкви? Чи краще влаштувати сцену: підхопитись на ноги і, показуючи на похмуру парочку коло дверей, кричати, що вони наймані вбивці з Осло, виря­джені наркоторговцем? Але хіба ж це допоможе, коли місцеві добровільно прийшли сюди, на похорон чужинця з півдня? Рибалка напевне заплатив місцевим. Він зумів навіть Лею втягти у цю змову проти мене. Або, якщо вона казала правду і в цих краях не надто цінують земну маєтність, Рибалка міг пустити про мене чутки, нібито я — втілення диявола. Самому тільки Богові відомо, як вони наміряються здійснити свій план, але я знав, що мушу тікати. Краєм ока я вгледів, як один із двох кілерів щось бурмоче до іншого. Це був мій шанс. Я вихопив пістолет із-за пояса штанів. Підвівся. Треба було стріляти зараз, до того як вони обернуться до мене і я побачу їхні обличчя.

— ...Уго Еліасена, який вийшов у море сам, попри несприятливу погоду. Ловити сайду, як сам він стверджував. А можливо — тікаючи від своїх нерозв’язаних проблем.

Я знову важко опустився на лаву і заштовхнув пістолет назад, за пояс штанів на спині.

— Ми маємо сподіватися, що, як християнин, він, зрештою, впав на коліна у своєму човні й молився, просив прощення, просив, щоб його впустили у Царство Небесне. Чимало з вас, тут присутніх, знали Уго ліпше, ніж я; але ті, з ким я розмовляв, казали, що саме так, на їхній погляд, він учинив би, бо він боявся Бога, і я вірю, що Ісус, наш пастир, почув Уго і привів його назад до свого стада.

Тільки зараз я зрозумів, як сильно калатало моє сер­це — так, ніби хотіло вискочити з грудей. Присутні знов заспівали.

— «Чисте і могутнє стадо...»

Хтось тицьнув мені в руки розгорнуту книжку хоралів Ландстада[13] і, дружньо кивнувши, показав мені на пожовклу сторінку. Я долучився до співу на дру­гому вір­ші. З невимовним полегшенням я щиро дякував долі, що дозволила

Відгуки про книгу Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: