Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе

— Ульфе?

— Що?

— Ти не дуже добре подбав про свою безпеку, коли заснув на вівтарі.

Я засміявся.

— Що буде з цієї палички?

— Румпель, — відказав він і знову взявся до стругання.

Коли хлопчик пішов, стало набагато спокійніше. Поза сумнівом. Але я не заперечував би, якби він залишився трохи більше часу. Бо, мушу визнати, він певною мірою розважив мене.

Я сидів і куняв. Ледь-ледь розклепивши повіки, я бачив, як олень знову наблизився до хатини. Напевне, він потроху звикав до мене. Він видавався до біса самот­нім. Я подумав би, що о цій порі року північні олені мають бути гарно вгодовані, але цей був худим. Охлялий, сірий, з безглуздо-могутніми рогами, які свого часу, ймовірно, робили його популярним серед самиць, але тепер, схоже, тільки заважали йому. Олень був так близько, що я чув, як він жує. Він підніс голову і подивився на мене. Принаймні у мій бік. Північні олені мають кепський зір. Вони радше покладаються на нюх. Він відчував мій запах. Я знову заплющив очі.

Скільки часу минуло відтоді? Два роки? Рік? Чувак, якого я мав експедирувати, звався Густаво, і я подався по нього на світанку. Він мешкав сам у вбогій дерев’яній халупі, затиснутій з усіх боків багатоквартирними будинками Гумансбюе. Вночі випав сніг, але він мав розтанути впродовж дня — пам’ятаю, я подумав, що мої сліди на цьому снігу не збережуться.

Я подзвонив у двері; коли він відчинив, я наставив пістолет йому до лоба. Він позадкував, і я рушив за ним. Я зачинив за собою двері. У домі тхнуло димом і смажениною. Рибалка розповів мені, що Густаво — один із його постійних вуличних торговців і, як з’ясувалося, регулярно краде гроші та крам. Мені належало просто застрелити його. І якби я одразу зробив це — там і то­ді, — все склалось би геть інакше. Але я припустився двох помилок: подивився йому в обличчя і дозволив йому забалакати.

— Ти застрелиш мене?

— Так, — відповів я замість того, щоб стрельнути.

Він мав карі очі цуценяти і рідкуваті вуса, що сумно звисали по обидва боки від рота.

— Скільки Рибалка тобі платить?

— Достатньо.

Я натиснув на спусковий гачок і напружився. Одне з його очних яблук сіпнулося. Він позіхнув. Я чув, коли собаки позіхають, це означає, що вони знервовані. Спусковий гачок не спрацював. Ні, дарма, то мій палець не спрацював. Холера! У передпокої позаду нього я побачив полицю, на якій лежали рукавиці та синя вовняна шапка.

— Надінь шапку на голову, — сказав я.

— Що?

— Вовняну шапку. І натягни її на обличчя. Хутко! Інакше...

Він зробив, як я наказав. Тепер переді мною була го­лова синьої ляльки, позбавлена будь-яких рис. Вигляд у нього залишався жалюгідним, з отим його черевцем під футболкою «Esso» та безвольно звішеними руками. Але я думав, що здатен зробити свою справу. Достатньо було не бачити його обличчя. Я націлив пістолет на синю шапку.

— Ми можемо поділити гроші.

Я бачив, як рухається його рот під синьою вовною.

І я вистрілив. Я був упевнений, що вистрілив. Одначе це не могло бути правдою, бо я й далі чув його патякання:

— Якщо ти мене відпустиш, то отримаєш половину грошей і амфетамінів. Дев’яносто тисяч самою лише готівкою. А Рибалка ніколи не дізнається, бо я зникну назавжди. Виїду за кордон і поміняю ідентичність. Присягаюся тобі.

Людський мозок — дивна і дивовижна штука. Поки одна частина мого мозку усвідомлювала все безглуздя цієї згубної ідеї, інша частина мозку ретельно обмірковувала план. Дев’яносто тисяч. Плюс тридцять тисяч гонорару. І не розстрілювати людини.

— Якщо ти коли-небудь знову вигулькнеш, мені кінець, — сказав я.

— Нам обом тоді кінець, — уточнив він. — Я віддам тобі пояс-гаманець на додачу.

Холера.

— Рибалка захоче побачити твій труп.

— Скажи, що змушений був позбутися тіла.

— З якого дива я мусив би?

Мовчання з-під шапки. Упродовж двох секунд.

— Бо тіло містило докази, що вказували на тебе. Ти сподівався прострелити мені голову навиліт, а куля залишилася в черепі. Це узгоджується з калібром твоєї пукавки. Куля застрягла у мене в голові, і ця куля вказує на тебе, оскільки ти вже засвітив свою пукавку в іншій справі. Через це ти змушений був затягти моє тіло у машину і скинути його у Бунне-фйорд.

— Я не маю машини.

— Значить, ти забрав мою машину. Ми можемо покинути її в районі Бунне-фйорду. Ти маєш водійські права?

Я кивнув. Тоді второпав, що він не може побачити мого кивка. І усвідомив, яка це взагалі недоречна ідея. Тому я знову націлив пістолет. Запізно: він уже скинув шапочку і усміхався мені. Надія в очах. Золотий зуб у роті.

Якби той розум спереду, що тепер іззаду, можна б тоді було застрелити Густаво в підвалі, після того як він дав мені гроші й наркотики, що зберігались у нього у вугільному ящику. Я міг би просто вимкнути світло і вистрелити йому у потилицю. Тоді Рибалка мав би його труп, а я — не половину, а всі гроші, і не мусив би перейматися тим, що Густаво може десь недоречно по­казатися. Такий простий розрахунок здатен виконати нормальний мозок. І мій мозок його здійснив. Проблема полягала в тому, що для мене важила більше можливість не прострелювати нічиєї голови. І я знав, що йому знадобиться та половина грошей, щоб утекти і переховуватися. У підсумку я виявляюсь просто жалюгідним слабаком, який сповна заслуговує на те лайно, в яке доля мене вкинула.

Натомість на таке не заслуговує Анна.

Вона заслуговує на щось краще.

Анна заслуговує на те, щоб жити.

Щось зацокало.

Я розплющив очі. Олень тікав у ліс.

Хтось наближався до хатини.

Розділ 5

Я побачив його у бінокль.

Він ішов перевальцем, а ноги мав настільки короткі й криві, що матня його штанів волочилася по кущах вересу.

Я опустив гвинтівку.

Діставшись хатини, він скинув свого блазенського капелюха і витер піт із чола. Усміхнувся.

— Випити зараз крижаної віідни було б саме до речі.

— Боюсь, я не маю...

— Саамська оковита. Найчистішої дистиляції. У тебе є дві пляшки.

Я знизав плечима, і ми увійшли в хатину. Я відкоркував одну з пляшок. Налив прозорої, кімнатної температури рідини у дві чашки.

— Сколь![7] — сказав Маттіс, піднімаючи одну з них.

Я нічого не сказав, а просто проковтнув отруту.

Він швидко вчинив за моїм прикладом. Витер рота.

— Ох, гарно пішла, — простягнув він свою чашку.

Я налив йому ще.

— Ти простежив за Кнутом?

— Я знав, що він бере віідну не для батька, тож мав упевнитися, що хлопець не надумав випити її сам. Треба мати трішечки відповідальності. — Він широко