Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе

Працював Космос за таким алгоритмом: клієнт заходив у генделик і сідав за сусідній столик — завжди вільний, бо Космос вішав на стілець поруч із собою свій піджак і клав на стілець журнал «Йемме». Сам він сидів і розгадував міні-кросворди у газеті «Афтенпостен» чи «ВГ» або великий кросворд Хельге Сейпс у «Дагбладет» і, звісна річ, у «Йемме». Космос двічі вигравав загальнонорвезький конкурс із розгадування кросвордів у «Йемме». Клієнт клав конверт із грошима у журнал і йшов до туалету, а коли повертався, в конверті замість готівки вже містилася доза метамфетаміну.

Раннім ранком, коли я увійшов у залу «Золотої рибки», там було всього три особи. Я сів за два столики від Космоса, замовив каву і почав переглядати кросворд. Почухавши голову олівцем, я нахилився через стіл у бік старого:

— Перепрошую...

Я мусив повторити ще двічі, перш ніж Космос ві­дірвався від власного кросворду. Він мав на носі окуляри з помаранчевими лінзами.

— Не підкажете слово на означення «відтермінування»? Чотири літери, перша «б».

— Борг, — відповів він, не змигнувши оком.

— Та звісно ж! Дякую.

Я вдав, буцімто вписую літери у квадратики.

Трохи зачекавши, я сьорбнув з чашки рідини, на смак дещо подібної до кави, і кашлянув:

— Вибачте, що знову надокучаю, але «борг» перетинається на «бе» зі словом на означення «ловець», сім літер...

— «Рибалка», — підказав чолов’яга, не підводячи голови.

Але я помітив, як він здригнувся, почувши власні слова.

— Кумедно, — докинув я одразу, — що на «о» далі «борг» перетинає «інструмент для забивання», теж сім літер, перша «м», друга «о».

Він відклав свій журнал і подивився на мене. Борлак ходив угору-вниз під неголеною шкірою у нього на горлі.

Я усміхнувся, ніби вибачаючись:

— Бачиш, друже, відповідь до кросворду треба віді­слати сьогодні до обіду. А у мене термінові справи. Я залишу тут журнал, а за дві годинки повернуся. Якщо відгадаєш слівце, запиши сюди відповідь.

Я пішов у гавань, щоб перекурити і поміркувати. Я не міг знати, в чім річ, чому він не сплачував борги. Та я й не хотів цього знати, не хотів, щоби вираз відчаю на його обличчі назавжди закарбувався на сітківці моїх очей. З мене досить одного такого. Блідого личка на подушці з лікарняним штемпелем шпиталю Уллеволь.

Коли я повернувся, Космос сидів заглиблений у крос­ворд, але, розгорнувши свій журнал, я побачив у ньому конверт.

Згодом Рибалка підтвердив, що борг сплачено повністю, і похвалив мене за гарну роботу. Та що це мені давало? Я порозмовляв із лікарями. Прогноз був кеп­ський. Без дорогого лікування вона не доживе до кінця року. Відтак я пішов до Рибалки і розповів йому, в якому я становищі. Мені потрібна була позика.

— Пробач, Юне, я не можу. Ти мій працівник, розумієш?

Я кивнув. А що я міг вдіяти?

— Та, можливо, ми знайдемо розв’язання для твоєї проблеми. Мені треба декому влаштувати експедицію.

Холера!

Це мало статися рано чи пізно, але я сподівався, що пізно. Після того, як я зароблю, скільки мені треба, і звільнюся.

— Я чув твою приказку, мовляв, «найгірше, коли куштуєш уперше», — нагадав він мені. — В такому разі тобі пощастило. Я до того, що для тебе справа не буде першою.

Я спробував посміхнутися. Звідки йому було знати. Я не вбивав Туральфа. Зареєстрований на мене пістолет був дрібнокаліберною пукавкою зі спортивного стрілецького клубу, яка знадобилася Туральфу для справи. Він сам не міг купити пістолет, бо в поліції було на нього до­сьє як на східнонімецького дисидента. Тож оскільки я ніколи не попадався ні за анашу, ні за що інше, я купив йому пістолет за невелику винагороду. Після цього я Туральфа не бачив. Я вже махнув рукою на ті гроші, що намагався був стягти з нього, коли знадобилися кошти на її лікування. Туральф, обкурений депресивний дурник, зробив саме те, що, як усім видалося, він зробив, — застрелився.

Я не мав жодних моральних принципів. Мені по­трібні були гроші. Але я не мав на своїх руках крові.

На той час не мав.

Премія у тридцять тисяч.

То був початок. Гарний початок.

Я різко підхопився зі сну. Від комариних укусів я сплив сукровицею, і вовняна ковдра приклеїлася до тіла. Але не це розбудило мене. Тундрою линуло жалібне виття.

Вовк? Я гадав, що вони виють узимку на місяць, а не на холерне сонце, що цілодобово висить на випаленому безбарвному небі. Ймовірно, то собака. Адже собаки допомагають саамам пасти оленів? Я крутнувся на вузькому ліжку, забувши про хворе плече, вилаявся, за­стогнавши від болю, і повернувся на інший бік. Виття, здавалося, лунає десь дуже далеко, але хтозна! Влітку поширюється повільніше і не так далеко, як узимку. Можливо, звір десь поруч.

Я заплющив очі, але знав, що вже не засну.

Зрештою, я встав із ліжка, взяв бінокль і, підійшовши до одного з вікон, оглянув виднокіл.

Нічогісінько.

Лише: «Цок-цок, цок-цок».

Розділ 4

Кнут приніс масну, липку, смердючу протимоскітну мазь, яку легко можна було сплутати з напалмом. А також дві закорковані пляшки без етикеток, наповнені яскравою смердючою рідиною, — і то вже точно був напалм. Ранок не давав жодної надії на перепочинок від настирного сонця, що висіло в небі, чи невгамовного вітру, що свистів у ко­мині. Тіні крихітних хмаринок, наче стада оленів, ков­зали одноманітним пустельним ландшафтом, на мить забарвлюючи блідо-зелені ділянки рослинності у темніші тони, приглушуючи блиск невеличких озер удали­ні та мерехтіння кристалів у ділянках оголеної гірської породи. Наче раптові басові ноти у легкій теноровій пісні. Та в будь-якому разі, композиція залишалася мі­норною.

— Мама каже, тобі будуть раді, якщо приєднаєшся до нашого зібрання в молитовному домі, — повідомив хлопчик.

Він сидів навпроти мене за столом.

— Справді? — перепитав я, погладжуючи долонею одну з пляшок.

Я закоркував її знову, не покуштувавши вмісту. Любовна прелюдія. Її варто розтягнути в часі заради більшої втіхи. Або глибшого розчарування.

— Вона гадає, що ти ще можеш отримати спасіння.

— Але ти так не думаєш?

— Я не думаю, що ти прагнеш спасіння.

Я підвівся і підійшов до вікна. Вчорашній олень знову повернувся. Коли я побачив його раніше цього ранку, я усвідомив, що відчуваю полегшення. Вовки. Їх же у Норвегії винищили начебто?

— Мій дід узагалі-то був архітектором, — сказав я. — Він малював церкви. Але він не вірив у Бога. Він казав, що коли ми помираємо, то вже залишаємося мерт­ві. Я більше схильний вірити саме в таке.

— Він в Ісуса теж не