Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе

— Он як? А твоя мама про що бреше?

— Вона каже, я не повинен боятися через батька. Тепер твоя черга розповідати анекдоти.

— Я не дуже вмію розповідати анекдоти.

Кнут зупинився і картинно зобразив розчарування, схилившись уперед і звісивши руки у верес.

— Ти не здатний влучити у ціль, нічого не знаєш про куріпок, жартувати не вмієш. Є що-небудь, на чому ти знаєшся?

— Авжеж! — сказав я впевнено, дивлячись угору, на самотнього птаха високо в небі над нами. Вистежує. Чигає. Його жорсткі, розпростерті крила нагадали мені військовий літак. — Я вмію ховатися.

— Правда? — різко підніс він похнюплену голову. — То граймо у хованки! Хто водить? «Іні-міні-майні-мо...»

— Біжи вперед і ховайся.

Він пробіг зо три кроки і різко зупинився.

— Що сталося?

— Ти сказав це тільки для того, щоб мене здихатися.

— Здихатися тебе? Отакої! Ні.

— Знову брешеш!

Я знизав плечима:

— Ми можемо пограти в мовчанку. Хто порушить мовчання, дістає кулю в голову.

Він вражено зиркнув на мене.

— Удавано, — уточнив я. — Згода?

Він кивнув, міцно стуливши губи.

Ми простували далі й далі. Краєвид, що здаля видавався таким монотонним, постійно змінювався: від м’якої охристої поверхні, порослої зеленим і коричнюватим вересом, до порепаної місячної пустелі. У світлі помаранчевого сонячного диска, що від часу мого прибуття зробив уже половину оберту, понад кам’янистими брижами світився, ніби розпечена лава, що поволі стікає схилом. А над усім цим — неозоре небо. Не знаю, чому воно тут видається таким величезним, чому мені здалося, що я бачу вигин земної кулі. Можливо, річ у недосипанні. Я читав, що після двох діб без сну в людей починаються психози.

Кнут мовчки марширував, зберігаючи вираз затятої рішучості на своєму веснянкуватому обличчі. Комарі роїлися дедалі густіше, аж доки не утворили суцільної хмари, з якої ми вже не мали надії вивільнитися. Я, зрештою, перестав бити вампірів, що сідали на мене. Вони проколювали мою шкіру, застосовуючи знеболення, і робили це так ніжно, що я вирішив не перешкоджати їм. Головне, що метр за метром, кілометр за кілометром зростала відстань між мною та цивілізацією. Хоча, рано чи пізно, я змушений буду визначити який-небудь план.

«Рибалка завжди знаходить те, що він шукає».

Досі мій план полягав у тому, щоби не триматися жодного плану, з огляду на те, що він здатен розгадати будь-який логічний план, що я вигадав би. Єдиним моїм шансом залишалася непередбачуваність. Я мав діяти так безглуздо, щоб самому не знати, яким буде мій подальший крок. Але потім я мав щось придумати. Якщо, звісно, буде «потім» як таке.

— Годинник, — не витримав Кнут. — Відгадка, годинник.

Я кивнув. То було тільки питання часу.

— А тепер, Ульфе, можеш прострелити мені голову.

— Гаразд.

— То стріляй!

— Навіщо?

— Щоб не чекати. Немає нічого гіршого за кулю, яка невідомо коли прилетить.

— Бах!

— Ульфе, тебе у школі дражнили?

— Чого ти таке питаєш?

— У тебе кумедна вимова.

— Там, де я виріс, усі так розмовляють.

— Овва. То всіх дражнили?

Я аж засміявся.

— Гаразд, мене дражнили. Трішечки. Коли мені було десять, мої батьки померли і я переїхав зі східного Осло у респектабельний західний район до свого дідуся Бассе. Там однолітки дражнили мене Олівером Твістом і забродою зі сходу.

— Ти не такий.

— Дякую.

— Ти заброда з півдня! — розреготався він. — Це теж був жарт! І тепер ти винен мені три дотепи.

— Звідки ти їх береш, Кнуте!

Він подивився на мене, примруживши одне око.

— Можна я понесу гвинтівку?

— Ні.

— Це мого батька гвинтівка.

— Я сказав: ні.

Він застогнав, похнюпив голову і звісив руки, але за мить знову випростався. Ми наддали ходи. Він щось мугикав собі під ніс. Я не впевнений, але, здається, він наспівував псалом. Я подумував, чи не запитати, яке має ім’я його мати, — могло би згодитися, коли я повернуся в село. Наприклад, якщо я забуду, де їхній будинок. Але щось мені заважало сформулювати питання.

— Осьде й хатина, — показав Кнут рукою.

Я дістав бінокль і налаштував його: у Б-8 треба сфокусовувати кожен окуляр окремо. За миготливою пе­леною мошви вимальовувалося щось радше схоже на дровник, ніж на хатину. Жодних вікон, наскільки я міг розгледіти; лише сіра маса нефарбованих пересохлих дощок навколо вузького чорного комина.

Ми рушили далі, і я, напевне, замислився про щось стороннє, коли мої очі враз помітили рух. Рух чогось набагато більшого за мошву чи комарів раптом порушив монотонність пейзажу метрів за сто від нас. Серце мені на мить завмерло, а тоді закалатало. Почулося дивне клацання, і могутня рогата істота промчала заростями вересу.

— Букк, — упевнено визначив Кнут самця.

Мій пульс поступово повернувся до нормального ритму.

— А з чого знати, що не-е... ота інша?

Кнут витріщився на мене ошелешено.

— В Осло не так часто бачиш північних оленів, — пояснив я, — хоч букка, хоч ту...

— Сімль, — підказав Кнут назву самиці. — Видно з того, що самці мають більші роги. Дивись, він їх чухає об дерево.

Олень зупинився в заростях позаду хатини і став терти рогами стовбур берези.

— Він кору обдирає, щоб з’їсти її?

Кнут розреготався:

— Олені харчуються ягелем.

Звісно ж, олені харчуються ягелем. Ми проходили в школі, що ягель — це різновид моху, який росте у цих краях, ближче до Північного кола. Ми читали, що йойк — це традиційний саамський горловий спів, що лавво — це житло, схоже на індіанський вігвам, і що Фіннмарк віддалений від Осло набагато більше, ніж Лондон чи Париж. І ще нас навчали техніки, яка допомагає запам’ятовувати назви фйордів, але навряд чи хто з нас пригадає зараз ту техніку чи назви більшості фйордів. Принаймні не я, хоча й відучився п’ятнадцять років, з яких два — в університеті, здебільшого перескакуючи з п’ятого на десяте.

— Він у такий спосіб чистить роги, — пояснив Кнут. — Вони це роблять у серпні. Коли я був маленьким, дідусь казав, вони чухають роги, бо їм дуже свербить.

Він казав, по-старечому прицмокуючи, ніби нарікаючи на те, яким наївним був колись. Я міг би, натомість, розповісти йому, що дехто з нас залишається наївним на все життя.

Хатина стояла на чотирьох великих каменях. Вона була не замкнена, проте я мусив добряче смикнути двері, щоб одвірок відпустив їх. Усередині, крім двох двоярусних ліжок із вовняними ковдрами, була ще дров’яна пічка, на якій стояли пом’ятий чайник і каструля. Під стіною розташувалися помаранчева шафа і червоне пластикове відро. Два стільці та стіл нахилилися на захід — чи то самі перехняблені, чи то підлога крива.

Вікна, як виявилося, хатина таки мала. Здаля я не розгледів їх, бо вони були схожі радше на амбразури, на вузькі бійниці у кожній стіні, крім тієї, де двері. Вони