Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе

дурняк. Звідси шлях до перетворення на справжнього наркодилера доволі короткий. Довгою була дорога до першого продажу. Довгою, звивистою, з кіль­кома розвилками, на яких мені варто було повернути в інший бік. Та, кінець кінцем, я таки став посеред Па­ла­цового парку, зі стислою характеристикою свого товару: «Косячок?» — бубонів я до перехожих, які видавалися мені достатньо волохатими чи відповідно вбраними. На все буває найтяжче зважитись уперше. Тож коли стрижений під їжака хлопець у синій сорочці зупинився і попросив два грами, я запанікував і втік.

Я знав, що той чувак не був перевдягненим шпигом. Поліційні агенти відрощують довге волосся та вдягаються, як блазні. Я злякався, що він — один із людей Рибалки. Згодом, однак, я зрозумів, що Рибалці немає діла до дрібного лушпиння на зразок мене. Головне — не підніматися вище дрібного опту і не лізти на його ринок амфетамінів і героїну. Бо Гофман поліз був. І для Гофмана це скінчилося кепсько. Немає більше Гофмана.

Я влучно кинув недопалок у прогалину між каме­нями.

Тобі призначено певний час: коли догориш до фільтра, настає твій кінець. Одначе суть у тому, щоб таки ж догоріти до фільтра, не згаснути завчасно. Зрештою, може, не в цьому найбільш глибинна суть, але саме таку я собі визначив тоді мету. Щиро кажучи, мені начхати було на суть. А чимало днів траплялося після похорону, коли я навіть щодо своєї мети не був надто впевнений.

Я склепив повіки й зосередився на сонячному теплі, яке відчував на своїй шкірі. На насолоді. Гедон. Грецький бог. Або ідол, як кажуть тут, на охрещених землях. Доволі нахабства треба мати, щоб називати ідолами усіх богів, яких не ти сам вигадав. «Бога, крім Мене, не будеш ти знати»[3]. Типовий наказ будь-якого диктатора своїм підданим. Кумедно, що християни самі цього не здатні усвідомити, не розгледіли механізмів самовідроджуваності й самодостатності, завдяки яким такі забобони змогли перетривати дві тисячі років, упродовж яких ключ до спасіння призначався лише тим, кому пощастило народитись у цей короткий відтинок часу, одну мить в історії людства, і саме на тій крихітній ділянці земної кулі, де пролунали заповіді та де хтось зумів сформулювати характеристики товару: «Рай?».

Тепло зникло. На сонце набігла хмара.

— Це бабуся.

Я розплющив очі. То не хмара була. Сонце створювало ореол навколо рудої голови Кнута. Невже та чорнявка справді його бабуся?

— Перепрошую?

Він показав рукою:

— У могилі, в яку ти стрельнув недопалком.

Я подивився в той бік, куди він показував. З прогалини між чорними каменями — насправді невеличкого квітника — піднімався тоненький синій димок.

— Вибач. Я цілився на стежку.

Він схрестив руки на грудях:

— Он як? То як ти поцілиш куріпку, якщо мимо стеж­ки у метрі від себе промахуєшся?

— Влучне запитання.

— А згадав який-небудь анекдот?

— Ні, я ж тобі казав, на це може знадобитися час.

— То вже минуло... — він глянув на годинник, якого не мав, — двадцять п’ять хвилин.

Стільки ще й близько не минуло. Мені спало на думку, що шлях до мисливської хатини може виявитись довгеньким.

— Кнуте! Дай людині спокій, — озвалась до нього мати.

Вона вийшла з церкви і прямувала до воріт.

Я підвівся і рушив за нею. Вона швидко переступала ногами, і її хода нагадала мені лебедя. Гравійна доріжка, що бігла повз церкву, вела до скупчення будиночків, яке, власне, й утворювало Косунд. Тиша видавалася майже тривожною. Крім цих двох і вчорашнього саама, я досі не бачив інших людей.

— Чому майже ні в кого на вікнах немає фіранок? — запитав я.

— Тому що Лестадіус учить нас впускати світло Боже у свої оселі, — відповіла вона.

— Лестадіус?

— Ларс Леві Лестадіус. Ти не знайомий з його вченням?

Я заперечно похитав головою. Здається, я щось читав про шведського священика минулого століття, який боровся з розпустою серед місцевих мешканців, але я ніяк не міг претендувати на знайомство з його вченням. До того ж, я гадав, ті старомодні вчення давно пішли за водою.

— Ти не лестадіанець? — здивувався хлопчик. — Тоді ти горітимеш у пеклі.

— Кнуте!

— Але ж так дідусь каже! А він знає, він мандрував із проповідями по всьому Фіннмарку і Північному Тромсе!

— Дідусь іще каже, що не слід кричати про свою віру на кожному розі, — дорікнула йому мати, кинувши на мене співчутливий погляд. — Кнут буває надміру ревним. Ти сам звідки, з Осло?

— Від народження там мешкаю.

— Родина?

Я заперечливо похитав головою.

— Точно?

— Що?

Вона посміхнулася:

— Ти вагаєшся. Либонь, розлучений?

— Тоді неодмінно горітимеш! — вигукнув Кнут і поворушив пальцями, зображуючи, як я зрозумів, пекельне полум’я.

— Не розлучений, — сказав я.

Я помітив, як вона знову глянула на мене краєм ока.

— Самотній мисливець далеко від дому, он воно як. А чим на життя заробляєш?

— Я експедитор[4], — відповів я і, відчувши якийсь рух над головою, зиркнув угору і встиг помітити у вікні якогось чоловіка, перш ніж той запнув фіранку. — Але саме пішов з роботи. Шукатиму що-небудь нове.

— Що-небудь нове, — повторила вона голосом, у якому мені вчулося зітхання.

— А ти, значить, прибиральниця? — запитав я, зде­більшого, аби щось сказати.

— Мама також дзвонар і церковний служка, — втрутився Кнут. — Дідусь каже, вона могла би також стати вікарієм. Якби була чоловіком, ясна річ.

— То хіба не ухвалили закон про жінок-свяще­ників?

Вона розсміялася:

— Жінка-священик у Косунді?

Кнут знову показав пальцями пекельне полум’я.

— Ми прийшли.

Вона повернула до будиночка з голими — без фіранок — вікнами.

У під’їзній алеї, на бетонних хвилерізах стояв легковик «вольво» без коліс, а поруч із ним — візок, у якому лежали два іржавих колісних диски.

— Це татова машина, — пояснив Кнут. — А онде мамина, — показав він на «фольксваген-жучок» у напівмороці відчиненого гаража.

Ми увійшли в незамкнений будинок, і вона провела мене у вітальню, а сама пішла по обіцяний дробовик. Ми з Кнутом лишилися стояти. Вбого обставлена кімната була чисто прибрана й охайна. Міцні присадкуваті меблі. Ні телевізора, ні програвача, жодних кімнатних рослин. На стіні лише Ісус з ягням на руках і весільна світлина.

Я підійшов ближче. Поза сумнівом, на світлині була вона. Гарненька, майже красуня у весільній білій сукні. Поруч із нею — високий плечистий молодий. Його усміхнене, але непроникне обличчя якимсь чином змусило мене пригадати чоловіка, якого я нещодавно побачив мигцем у чужому вікні.

— Ульфе, іди сюди!

Я рушив коридором на її голос і увійшов у щось на кшталт майстерні. Його майстерні. Верстак з іржавими автомобільними запчастинами, поламані дитячі іграшки, що, схоже, віддавна тут лежали, так само як інші незавершені проекти.

Вона витягла коробку із набоями і показала на дробовик, що висів поруч із гвинтівкою на кілочках