Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе

Він опустив погляд на газету. Порахував літери.

— З одним «р»?

— Так.

— Гаразд, може бути.

Він облизав олівець і вписав слово.

Поки я взувався у коридорі й лаштувався виходити, Аніта вивалилася зі своєї спальні.

Бліда, гола і розпатлана, з дикими очима, вона чіпко вхопила мене в обійми.

— Я не хотів тебе будити, — промимрив я, — марно пориваючись до дверей.

— Ти повернешся?

Я відхилився назад і подивився їй в обличчя. Вона знала, що я знав. Що вони зазвичай не повертаються. Та вона однаково хотіла переконатися. Чи ні.

— Я намагатимуся, — сказав я.

— Намагатимешся?

— Так.

— Подивись мені в очі. В очі! Ти обіцяєш?

— Безперечно.

— Ульфе, ти сказав це. Ти пообіцяв. Ніхто не сміє, пообіцявши щось Аніті, не дотримати обіцянки. Зараз ти заклав мені свою душу.

Я ковтнув слину. Кивнув. Якщо бути точним, я пообіцяв їй не зробити чогось, а тільки намагатися. Спробувати. Пошукати час і бажання. Вивільнивши, нарешті, одну руку, я потягнувся до клямки.

Я повертався до лісової хатини обвідним шляхом. Я обійшов пагорби з північного сходу, щоби наблизитися до неї з лісистого боку. Я підкрадався, ховаючись за дерева.

Олень позначав свою територію, човгаючи своїм рогом об ріг мисливської хатини. Він не наважився би цього робити, якби всередині хижі хтось був. Попри те, я зісковзнув у вирізаний ручаєм рівчак і навпочіпки додибав до місця, де сховав був гвинтівку. Я відкинув камені, витягнув гвинтівку з руберойду, перевірив, чи вона заряджена, і швидко пішов до хатини.

Олень залишився стояти, де стояв, зацікавлено дивлячись на мене. Господь знає, що він у мені винюхав. Я увійшов у хатину.

У ній хтось побував.

У ній побував Йонні.

Я оглянув кімнату. Не так багато наочних змін. Дверцята шафи — злегка прочинені, а я завжди ретельно їх закривав, від мишей. Порожній шкіряний кофр стирчав з-під двоярусного ліжка, а під дверцятами пічки насипалося трохи золи. Я відхилив дошку поруч із шафою і встромив руку під мох. І полегшено зітхнув, намацавши пістолет і пояс із грішми. Потім я сів на один зі стільців і спробував відтворити хід його думок.

Кофр показав йому, що я тут побував. Але той факт, що він не знайшов ні грошей, ні наркотиків, ні будь-яких особистих речей, свідчив, що я пішов звідси, придбавши щось практичніше, на кшталт заплічника. Потім він устро­мив руку в дров’яну пічку, щоби знати, чи зола ще тепла, й отримати уявлення про те, яку я маю проти нього фору.

Якось так, він мав би міркувати, наскільки я здатен був простежити хід його думок. Що далі? Чи рушив він кудись далі, не маючи найменшого уявлення про те, куди я міг податись або чому залишив Косунд. Чи він досі ховається де-небудь поруч і чекає на моє повернення? Однак, у разі останнього варіанта, він напевне ретельніше приховав би сліди свого візиту, щоб я нічого не запідозрив? Втім, можливо... стривай лишень! Ось я подумав, буцімто явні сліди його візиту означають, що він рушив далі, — і, можливо, він хотів, щоб саме так я подумав!

Холера.

Я схопив бінокль і оглянув виднокіл, який тепер знав до найдрібніших деталей. Я шукав когось чи щось, чого там не було раніше. Видивлявся. Зосереджено.

Знову й знову.

За годину чи близько того почала даватися взнаки втома. Але я не хотів готувати собі каву, щоби стовпом диму не подати на кілька кілометрів довкола сигнал про своє місцеперебування.

Якби ж хоч почався дощ, якби ж тільки ці хмари скинули свій вантаж на землю, якби ж то бодай щось відбувалося. Кляте очікування зводило мене з розуму.

Я відклав бінокль. Заплющив на мить очі.

Вийшов до оленя.

Він подивився на мене з острахом, але не втік. Я попестив його роги. Тоді сів на нього верхи.

— Вйо! Пішов! — сказав я.

Він зробив кілька кроків. Спершу нерішуче.

— Так!

Він рушив більш твердо. Тоді швидше. У бік селища. Його коліна клацали дедалі швидше, швидше, ніж лічильник Гейгера-Мюллера з наближенням до атомної бомби.

Церква стояла обгоріла. Ясно, що тут пройшли німці. Полювали на учасників Опору. Проте руїни будівлі, теплі, оплавлені, не впали. Камінь і попіл. А вони танцювали навколо чорних каменів, деякі з них — голяка. Вони танцювали неймовірно швидко, попри те, що священик співав повільно і протяжно. Його білу рясу було вибруднено сажею, а перед ним стояли наречений і наречена: вона одягнена в чорне, а він — у всьому білому; білими були його кашкет і дерев’яні трескури. Спів стих, і я під’їхав ближче.

— Ім’ям норвезької держави я оголошую вас чоловіком і дружиною, — сказав він, а тоді плюнув коричневою слиною на розп’яття, що висіло поруч, підніс суддів­ський молоток і вдарив ув обвуглену олтарну рейку. Раз. Двічі. Тричі.

Я прокинувся, здригнувшись. Я сидів, сперши голову на стіну. Прокляття, ці сни доконають мене.

Одначе гупання не припинялося. Моє серце, здавалося, завмерло, і я дивився на двері.

Гвинтівка стояла притуленою до стіни.

Я схопив її, не підводячись зі стільця. Я приставив приклад до плеча і притулився до нього щокою. Мій палець був на спусковому гачку. Я видихнув, усвідомивши, що затамував подих.

Іще два гупання.

Тоді двері відчинилися.

Небо на ту мить уже очистилося. Пора була вечірня. Оскільки двері відчинялися на захід, постать у дверях я бачив проти сонця, як темний силует у помаранчевому ореолі, на тлі низьких пагорбів.

— Ти в мене стрілятимеш?

— Вибач, — сказав я, опускаючи гвинтівку. — Я подумав, що це куріпка.

Її сміх пролунав розкотисто і щиро, але обличчя залишалось у тіні, тож я міг тільки уявляти мерехтливе сяйво її очей.

Розділ 10

Йонні поїхав.

— Він сьогодні сів у зворотний автобус, на південь, — повідомила Лея.

Вона послала Кнута по дрова і воду. Вона хотіла кави. І пояснення, чому до неї навідався чужинець із півдня, який хотів дізнатись про моє місцеперебування.

Я знизав плечима.

— На півдні багато людей живе. Чого, власне, він хотів?

— Казав, що дуже хотів би поговорити з тобою. Про справи.

— Еге, так, — сказав я. — То був Йонні, либонь? — Схожий на болотяну чаплю?

Вона нічого не сказала у відповідь, але, сидячи навпроти мене за столом, уперто намагалася зловити мій погляд.

— Він з’ясував, що ти зупинився у мисливському будиночку, і хтось показав йому дорогу сюди. Але тебе він тут не знайшов. А потім, коли хтось йому сказав, що ти був у мене після похорону, він, мабуть, вирішив, що я можу щось про тебе знати.

— А ти що йому сказала?

Я дозволив їй зловити очима мій погляд. Нехай ви­вчає мій вираз обличчя. Мені було