Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе
— Вибач, це не має мене обходити. Я тільки...
Я зупинився. Мої очі шукали той силует скелі на кручі, але не знаходили його.
— Ти тільки, що?
Я глибоко вдихнув. Я знав, що пошкодую про це.
— Я стояв тоді під вікном майстерні... тоді, після похорону. Я мимоволі підслухав вашу розмову з братом твого чоловіка.
Вона схрестила руки на грудях. Уважно подивилася на мене. Збентеження чи обурення в її погляді не було. Вона глянула в той бік, куди побіг Кнут, а тоді знову перевела погляд на мене.
— Я не маю досвіду щодо того, скільки часу може тривати кохання до чоловіка, бо я ніколи не любила чоловіка, якого мені дали.
— Дали? Ти хочеш сказати, то був шлюб за домовленістю?
Вона похитала головою.
— У давніші часи родини домовлялися про шлюби, так. Для зміцнення міжкланових союзів. Пасовища і стада оленів. Єдина віра. У мене з Уго шлюб не був такого штибу.
— А якого?
— З примусу.
— Хто тебе змусив?
— Обставини.
Вона знов озирнулася, чи немає поруч Кнута.
— Ти...
— Так, я завагітніла.
— Я розумію, що ваша релігія не надто терпима до позашлюбних дітей, але Уго ж не був із лестадіанської родини?
Вона похитала головою.
— Обставини й батько. Ці дві речі присилували нас обох. Він сказав, що вижене мене зі спільноти, якщо я не вчиню, як він звелів. Вилучення зі спільноти означає, що залишаєшся геть сама, жодної душі поруч. Ти розумієш?
Вона приклала руку до рота. Спершу я думав — щоб затулити згоїну на губі.
— Я бачила, що відбувається з людьми, яких вилучили...
— Я розумію...
— Ні, Ульфе, ти не розумієш. І я не знаю, навіщо я розповідаю це сторонній людині.
Тільки зараз я почув схлипування у її голосі.
— Можливо, саме тому, що я чужий.
— Так, можливо, — шморгнула вона носом. — Ти поїдеш звідси.
— А як твій батько змусив Уго, який не був членом спільноти, з якої він міг би його вилучити?
— Батько сказав їм, що коли Уго не одружиться зі мною, він подасть на нього в поліцію за те, що той зґвалтував мене.
Я мовчки подивився на неї.
Вона випростала спину, піднесла голову і спрямувала погляд у море.
— Так, я вийшла заміж за чоловіка, який зґвалтував мене, коли мені було вісімнадцять. І народила від нього дитину.
Пронизливий вереск долинув із материка. Я обернувся. Чорний баклан пролітав низько над водою попід кручею.
— Бо таким є ваше тлумачення Біблії?
— У нашому домі тільки одна людина сміє тлумачити Святе Письмо.
— Твій батько.
Вона знизала плечима.
— Тієї ночі я прийшла додому і розповіла матері, що Уго зґвалтував мене. Вона розраджувала мене, як уміла, одначе сказала, що найкраще буде забути про це. Що кому дасть засудження одного із синів Еліасена за зґвалтування? Та коли з’ясувалося, що я вагітна, вона пішла до батька. Найперше, про що він запитав, — чи молилися ми Богу, щоб я не завагітніла. А друга річ, яку він сказав, — що Уго та я маємо побратися.
Вона судомно ковтнула. На мить замовкла. І я зрозумів, що вона про це мало з ким розмовляла. Найімовірніше — взагалі ні з ким. Я став для неї першою та найкращою нагодою висловити ці речі вголос після похорону чоловіка.
— Тоді він пішов до старого Еліасена, — повела вона далі. — Батько Уго і мій батько — впливові люди тут, у селищі — кожен у свій спосіб, звісно. Старий Еліасен дає людям роботу в морі, а мій батько дає їм Слово Боже і знімає тягар з їхніх змучених душ. Батько сказав, що коли Еліасен не дасть згоди, то він легко зуміє намовити когось зі своєї пастви дати свідчення, буцім вони щось певне бачили і чули тієї ночі. Старий Еліасен відповів, що немає потреби йому погрожувати, що я без того підхожа пара його синові та, можливо, навіть допоможу його Уго зробитися трохи розважливішим. І щойно ті двоє домовилися, що так має бути, так це і сталося.
— То як же... — почав я, але мої слова перервав інший крик.
Цього разу не пташиний.
Кнут.
Ми підхопилися.
«Рибалка завжди знаходить те, що він шукає».
І знову крик. Ми побігли на голос. Я першим досяг верхівки острова-пагорба. Побачив його. Обернувся до Леї, яка бігла за мною, підібравши руками спідницю.
— З ним усе гаразд.
Хлопчик стояв приблизно у ста метрах від нас, трохи нижче і видивлявся щось на березі.
— Що там таке? — гукнув я до нього.
Він показав на щось чорне на лінії прибою. А потім я відчув сопух. Трупний сопух.
— Що там? — і собі запитала Лея, підходячи до мене.
Я зробив так само, як Кнут, — показав рукою.
— Смерть і руїна, — сказала вона.
Я притримав Лею, коли вона хотіла спуститися до Кнута.
— Може, тобі варто зачекати тут, а я піду й подивлюся, що там таке.
— Не треба, — сказала вона. — Я бачу, що то таке.
— Отже... що там?
— Дитинча.
— Дитинча?
— Молодий тюлень, — пояснила вона. — Мертвий.
Іще стояла ніч, коли ми повертались.
У цілковитому спокої і тиші. Чути було тільки плюскіт весел, коли вони піднімалися з води, і краплі, падаючи з них, виблискували, як діаманти, у косих променях сонця.
Я сидів на кормі, спостерігаючи, як веслують мати і син. У мене в голові крутився мотив «Повільно йдемо собі містом». Вони були наче єдиний організм. Кнут видавався глибоко зосередженим і намагався зберігати тверду поставу, напружуючи спину і стегна, тримаючи спокійний, «дорослий» ритм веслування. Його мати сиділа позаду сина, підлаштовуючись під його рухи і стежачи за тим, щоби веслувати синхронно. Ніхто не казав ні слова. Жили й сухожилля на її руках напиналися, а її чорне волосся спадало на один бік, коли вона раз у раз оберталася, щоби глянути через плече і переконатися, що курс правильний. Звісно, Кнут намагався не показувати, що він сподівається справити на мене враження своїми навичками гребця, але таки видавав себе, періодично зиркаючи на мене очікувально. Я випнув щелепу і кивнув на знак поцінування. Він удав, буцімто не помітив, але я побачив, що він почав вкладати у свої рухи ще більші зусилля.
Прикріпивши линву до шківа, ми затягли човен на його дерев’яну направну і в елінг. Тягти важкий човен було навдивовижу легко. Я не міг не думати про нездоланну винахідливість людства і його здатність до виживання. І про нашу готовність робити, в разі потреби, жахливі речі.
Ми йшли гравійною дорогою до селища. Зупинилися біля телеграфного стовпа на початку стежки. Афіша танцювальної групи сховалася під