Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе

— Прощавай, Ульфе, — сказала вона. — Мені приємно було згаяти з тобою час. Щасливо тобі дістатися дому і спокійного тобі сну.

— До побачення! — сказав я і всміхнувся.

Вони тут дуже серйозно сприймають слова прощання. Можливо, тому, що відстані великі, а оточення су­воре. Жодної гарантії, що ви скоро побачитесь. Якщо взагалі ще побачитесь.

— І ми були б дуже раді тобі, якби ти прийшов на молитовне зібрання у парафіяльному будинку в суботу вранці.

Вона промовила ці слова дещо напружено і трохи поморщилась.

— Правду я кажу, Кнуте?

Кнут мовчки кивнув, сонний і втомлений.

— Дякую, але гадаю, що мені, ймовірно, вже запізно думати про спасіння.

Я не знаю, чи умисною була двозначність моїх слів.

— Почути Слово ніколи не зашкодить.

Вона дивилася на мене отим своїм дивним проникливим поглядом, нібито щось шукаючи очима.

— За однієї умови, — сказав я. — Якщо дозволиш потім поїхати твоїм автомобілем до Алти. Мені треба купити деякі речі.

— А ти впораєшся з машиною?

Я стенув плечима.

— Може, мені поїхати з тобою? — запитала вона.

— Ти не мусиш.

— Вона не така проста, як тобі здається.

Я не знаю, чи умисною була двозначність її слів.

Діставшись хатини, я ліг і одразу заснув, не торкнувши пляшки з самогоном. Наскільки я можу пригадати, тієї ночі я не бачив снів. І прокинувся з відчуттям, наче щось сталося. Щось гарне. Щось таке, чого не траплялося зі мною вже збіса давно.

Розділ 12

Тебе молимо, Душе Святий,

Щоб перебувати в істинній вірі одній,

Поможи захищати її в недолі

До останнього удару серця

Коли піднесемося з земної юдолі

До дому Твого по нашій смерті

Кіріє Елейсіон!

Рядки хоралу прокочувалися між мурами невеличкої молитовної зали, як повільний гуркіт грому. Здається, співали всі присутні — вся спільнота з двадцяти з чимсь осіб.

Я намагався стежити за змістом за маленькою чорною книжечкою, що мені її вручила Лея. Хорали Ландстада. «Авторизовано королівським дозволом, 1869 р.» — повідомлялося на титульному аркуші. Я вже встиг погортати збірочку. Схоже, від тих часів не змінили жодної літери.

Коли гімн доспівали, статечний чоловік пройшов до простого аналоя важкими кроками, під якими рипіла стара дерев’яна підлога. Він повернувся до нас лицем.

То був батько Леї. Дідусь. Якуб Сара.

— Вірую в Бога Отця, Вседержителя, Творця Неба і Землі, — почав він. Решта всі мовчали, дозволивши йому самому дочитати до кінця всю декларацію віри. Закінчивши, він залишався нерухомим і мовчки дивився на аналой. Тривалий час. І вже коли я дійшов висновку, що в нього щось негаразд, що йому щось перемкнуло в голові, чоловік голосно промовив:

— Любі християни! Ім’ям Отця, Сина і Святого Духа. Так, ми хотіли почати це зібрання ім’ям Святої Трійці. Так.

Чергова тривала пауза. Він так само стояв із похнюпленою головою, кутаючись у дещо завеликий на нього костюм, — типовий переляканий новачок і аж ніяк не загартований мандрами, досвідчений проповідник, про якого згадував Кнут.

— Бо якщо хтось дбає про себе, про своє власне бут­тя, то такому нікчемному грішникові не варто ставати до цього амвона.

Знов замовк. Я роззирнувся. Як на диво, ніхто, здавалося, не почувався ніяково за недорікуватість проповідника. Я встиг дорахувати до десяти, перш ніж він повів далі.

— Тож цінним є те, що ми тут зібралися заради святого чистого Слова Божого. І я маю запитати себе, як гідно піднести це Слово? Ось чому так складно підійти до цього аналоя — через питання: що слід робити?

Врешті-решт він підвів голову. Подивився просто на нас. Найменшого сліду невпевненості не було в його прямому твердому погляді. І жодного знаку вагань, які він так переконливо собі приписував.

— Бо ми тільки прах земний. І у прах повернемося. Але ми здобудемо вічне життя, якщо залишимося стійкими у своїй вірі. Світ, у якому ми живемо, є світом розпаду і керує ним правитель світу, диявол, сатана, той, хто спокушає стадо.

Не можу стверджувати напевне, але, здавалося, він дивився просто на мене.

— У цьому світі ми, нещасні, маємо жити. Спроможімося ж відштовхнути диявола і присвятімо надії на спасіння той короткий час, що нам залишився.

Черговий хорал. Лея та я сиділи ближче до виходу, і я показав їй на мигах, що виходжу перекурити.

Надворі я притулився спиною до муру молитовного дому і став слухати, як співають усередині.

— Пробачай, якщо я питаю, але чи не почастуєш одним із отих гвіздків у труну?

Молитовний будинок стояв у кінці дороги. Маттіс, най­імовірніше, чатував за рогом. Я простягнув йому пачку.

— Зуміли вони спасти тебе? — запитав він.

— Наразі ні, — відповів я. — Співають вони трохи фальшиво.

Маттіс розсміявся.

— Ох, тобі треба навчитися правильно слухати ре­лігійні співи. Звичайні миряни гадають, що найважли­віше відтворювати мелодію. Але для справжніх вірян головне — почуття. Ти думаєш, чому саами стали лестадіанцями? Тому, повір мені, Ульфе, що лестадіанська глосолалія, цілительство і розчулення стоять за два кроки від чаклунства і шаманських барабанів.

Я запалив сірника, щоби він прикурив цигарку.

— І оці їхні пекельні гімни... — пробурмотів Маттіс.

Ми синхронно затяглися своїми цигарками і прислухалися до співу. Коли вони закінчили співати, батько Леї знову заговорив.

— Проповідникові справді треба вдавати, що він аж так страждає від свого покликання? — запитав я.

— Ти про Якуба Сару? Так. Його робота полягає в тому, щоб удавати простого християнина, який насправді не є обраним стояти коло амвона, але є покликаним до цього церквою.

Схиливши голову, Маттіс проказав глибоким, як у проповідника, голосом:

— «Відколи я був обраний настановляти нашу спільноту, моїм бажанням завжди було коритися Божій волі. Але наша грішна плоть є нашим тягарем». — Він затягнувся цигаркою. — Так є, як було упродовж ста років. Ідеалом є смирення і простота.

— Твій кузен сказав мені, що ти теж був одним із них.

— Але потім я уздрів світло, — сказав Маттіс і невдоволено оглянув цигарку. — Скажи лишень, тут є хоч трохи тютюну?

— Ти відійшов од віри, коли вивчав богослов’я?

— Так, але тут мене вважали втраченим для віри, відколи я вирушив до Осло. Істинний лестадіанець не навчається, щоби стати священиком серед мирян. Тут єдиним завданням проповідника є передання старої справжньої віри, а не новомодного блюзнірства з Осло.

Там, усередині, скінчився останній хорал, і знову пролунав голос Якуба Сари:

— Господь довготерпеливий, але не сумнівайтеся, що він прийде, як тать уночі, і все земне розвалиться, щойно розкриється брак віри.

— До речі, — прокоментував його слова Маттіс, — ті з нас, що живуть під смертним вироком, не хочуть, щоби він прийшов раніше,