Маг - Джон Роберт Фаулз

— Котрий саме месьє директор?

Заступник злегка всміхнувся й нічого не сказав. Зрозуміло, від нього не дочекаєшся прямої відповіді. Дивна річ, але я — може, завдяки тому, що сидів за столом — почувався деспотичним слідчим, що допитує мужнього патріота. Нарешті він, кинувши оком у вікно, нібито недоречно зауважив:

— Наша шкільна лабораторія просто-таки чудова.

Я це знав. Знав, що після війни, коли поновилося навчання, якийсь невідомий благодійник своїм коштом обладнав лабораторію приладдям і реактивами. Поміж шкільним персоналом ходила чутка, що гроші вдалося вичавити з одного багатого колабораціоніста.

— Он воно що, — відказав я.

— Я прийшов запропонувати вам звільнитися по-доброму.

— Так, як мої попередники?

Мавроміхаліс не відповів. Я заперечно покрутив головою.

Він змінив тактику. Вже ближче до правди-матінки.

— Не знаю, що вам трапилося пережити. Не прошу вас вибачити винуватцям цієї пригоди. Попрошу вибачити ось цьому…

Заступник повів рукою, даючи зрозуміти, що йдеться про школу.

— Чи так, чи сяк, а ви ж то мене вважаєте поганим учителем, — зауважив я.

— Ми дамо вам щонайкращі рекомендації, — запевнив він.

— Це не відповідь.

Він знизав плечима.

— Що ж, коли ви стоїте на своєму…

— Невже я аж такий поганий?

— У нашій школі є місце тільки для найкращих.

Під його колючим, як воляче стрекало, поглядом я опустив очі. На ліжку чекали валізи. Кортіло втекти звідси — до Афін, будь-куди, де можна розчинитися в анонімності й окремішності. Я й сам знав, що з мене кепський учитель. Але ніяк не міг це визнати. Був надто вже оголений, обдертий і оббілований.

— Дуже вже багато вимагаєте від мене, — сказав я. Незворушний заступник мовчав. — Згода, сидітиму тихо в Афінах, але за однієї умови. Перед від’їздом я зустрінуся з ним.

— Pas possible[245].

Мовчанка. Цікаво, як у ньому може уживатися маніякальне почуття вірности школі з якимись зобов’язаннями перед Кончісом. Біля відчиненого вікна погрозливо кружляв шершень. Ударившись об шибку, він відлетів. Так само раптово полишив мене гнів, поступившись прагненню якнайскоріше спекатися того всього.

— Чому саме ви? — спитав я.

— Avant la guerre[246], — злегка, ледь помітно усміхнувся він.

У той час він ще не вчителював. Отже, гостював у «Бурані». Я глянув на стіл.

— Я хочу виїхати звідси якнайскоріше. Ще сьогодні.

— Зрозуміло. А скандалів більш не буде? Як-от сьогодні під час сніданку?

— Побачимо. Раз уже… — я повів рукою навколо себе. — Тільки заради цього.

— Bien[247].

Мавроміхаліс мовив це доволі теплим тоном і обійшов стіл, щоб потиснути мені руку. Навіть по плечі поплескав, як ото робив Кончіс, коли хотів показати, що вірить на слово.

А тоді прудко, сягнистим кроком попростував до дверей.

Ось так мене й потурили. Щойно він вийшов, я знову переповнився злістю. Знову не здобувся на те, щоб ударити нагайкою. Не жаль покинути школу. Годі й уявити, щоб я животів тут ще цілий рік, переконував себе, що на острові нема вілли «Бурані», й порпався в прокислих спогадах. Але покинути Фраксос, світло, море… Я повів оком понад оливковими гаями. Виїхати звідси — це все одно, що втратити руку чи ногу. Скандалити справді не варто, це нічого не дасть. Хай там як, а на острові я вже ніколи не житиму.

За якусь хвилину я принукав себе пакувати валізи. Із канцелярії мені принесли чек і адресу афінської транспортної аґенції, до якої належало звернутися, щоб узяти квиток до Англії. Ополудні я востаннє вийшов шкільною брамою.

І попрямував до оселі Патареску. На порозі стала якась селянка. Пан лікар поїхав на Родос, повернеться за місяць. Я рушив до будинку на пагорбі. Постукав у хвіртку. Ніхто не вийшов, на воротах висіла колодка. Тоді я через село добрався до старої гавані, до таверни, де колись зустрівся зі старим барбою Димітракі. Як я й сподівався, Георгіу допоміг мені винайняти кімнату в одній із сусідніх хат. Я послав хлопця з рибальським візком, щоб привіз мої речі, а сам перекусив хлібом і оливками.

О другій годині, під пекучим сонячним промінням, я поліз крізь колючі хащі на хребет острова. Взяв із собою ліхтар, ломик і лучкову пилку. Пообіцяв не скандалити, але про відмову від слідства нічого не сказав.

До «Бурані» я дістався о пів на четверту. Лазівку в огорожі залатано, поверх брами натягнуто колючий дріт, а табличку «Зала очікування» покрито іншою — з грецьким написом «Приватна власність, входити суворо заборонено». Однак через огорожу було легко перелізти. Я не встиг цього зробити. Почув чиїсь голоси з-за лісу, з Муци. Сховавши в кущах інструменти та ліхтаря, я знову забрався на пагорб.

Обережно, як кіт на ловах, я спускався стежкою, поки побачив пляж. До