Маг - Джон Роберт Фаулз

Буду вдячний, якщо Ви не пробуватимете зв’язатися зі мною.

Щиро Ваш Джон Левер’є

Почерк дуже чіткий і виразний, ось тільки посередині аркуша трохи псувався. Так мав би писати дратівливий акуратист, якщо тільки й це не підроблено. Мабуть, Левер’є сховався в цій обителі від суєти мирської. Один із тих вихолощених молодих католиків, що крутилися в Оксфорді під кінець мого навчання й торочили про монсиньйора Нокса[237] та Фарм-стрит[238].

Інший лист надійшов нібито з Лондона, від дами, яка подавала себе за директорку школи, на вміло підробленому бланку.

Міс Жулі Гоумз

Міс Гоумз працювала в нас тільки один рік. Викладала в молодших класах латинську, грецьку й англійську мови, а також закон Божий.

Маючи здібності до педагогічної діяльности, вона ретельно виконувала свої обов’язки, була сумлінна й мала авторитет серед учениць.

Як я зрозуміла, міс Гоумз мала намір присвятити себе сценічній кар’єрі. Мені приємно дізнатися, що вона повертається до вчителювання.

Хочу додати, що міс Гоумз дуже вдало режисерувала нашу щорічну шкільну виставу. Крім того, відігравала провідну роль у діяльності шкільного товариства «Молоді християнки».

Даю щонайкращі рекомендації для міс Гоумз.

Сміх та й годі.

Я розпечатав ще одного конверта, що надійшов із Лондона. Всередині було моє звернення до театральної компанії «Тавісток». Хтось хоча й стук-грюк, аби з рук, але таки виконав моє прохання — накарлючив на цьому зверненні синім олівцем прізвище театрального аґента Джун і Жулі Гоумз.

Дійшла черга на лист із Австралії — листівку в траурній рамці. У спеціально залишеному порожньому місці зворушливим дитячим почерком написано адресантове ім’я та прізвище.

R.I.P. [239]

Місіс Мері Келлі дякує Вам за лист зі щирим співчуттям у зв’язку з її недавньою великою втратою.

Останнє послання — від Енн Тейлор: листівка і фотографії в конверті.

Ми знайшли ось ці світлини й подумали, що, може, Вам було б приємно мати їх. Негативи я надіслала місіс Келлі. Поділяю Вашу думку, висловлену в листі. Всі ми по-своєму завинили. Але я певна, що Еллі не хотіла б, аби ми брали все це аж так близько до серця, адже тепер уже нічого не вдієш. Досі не можу повірити. Довелося спакувати її речі… Уявіть собі. Ніби й дрібниця, а я заплакала. Що ж, маємо це перебути. За тиждень поїду додому й постараюся якнайскоріш побачитися з пані К.

З пошаною, Енн

Вісім неякісних знімків. На п’яти з них — я й пейзажі, а на трьох — Алісон. Стоїть навколішки біля маленької дівчинки з наривом, спинилася на Едіповому роздоріжжі, тисне руку погоничеві на Парнасі. Найближчим планом знято фото на роздоріжжі. По ось цій її відкритій хлоп’ячій усмішці завжди можна було розпізнати прямоту й порядність… як же Алісон називала себе? Простачкою, грубіянкою. Була щиро-прозора, як кристал соли. Згадалося, як ми сіли в авто й я став розповідати про свого батька. Тільки завдяки цій порядності міг, навіть у той час, говорити з Алісон відверто. Знав-бо, що маю перед собою дзеркало, яке ніколи не обмане; що її справді цікавлять мої слова; що вона справді мене кохає. Це й була її найбільша чеснота — незрадлива природність, справжність.

Сидячи за столом, я вдивлявся в її обличчя, в пасмо волосся, прихоплене вітром до чола. Вітер і пасмо зупинилися — мить досі триває, хоч і відійшла в небуття.

Мене знову огорнув смуток. Не брав сон. Сховавши в шухляду листи та світлини, я вийшов надвір і пішов уздовж берега. Далеко на півночі, по той бік водяної гладіні, горіли зарослі. Рубінова рвана смужка пропалювала собі дорогу через гору. Подібна вогняна нитка проїдала мою душу.

Хто я? Що я таке, нарешті? Майже вичерпне означення дав колись Кончіс: не що інше, як геометрична сума незліченних хибних кроків. Відкинувши фройдівську тарабарщину