Маг - Джон Роберт Фаулз

на суді, таки треба визнати, що я ще змалку намагався обернути дійсність вимислом і відмежуватися від життя. Завжди поводився так, ніби хтось спостерігає мене й ставить оцінки за поведінку. Мав Бога за романіста й звертався до Нього як дійова особа, наділена спроможністю догоджати, чуттям не випадати з поля зору й здібністю перелицьовуватися так, як цього, на мою думку, бажає сам автор роману. Я створив і виплекав себе самого — п’явкоподібну видозміну Супер-Еґо, і ось вона відібрала мені всю свободу рухів. Замість щита стала хомутом. Утямив я це не в пору — на цілу смерть запізнився.

Сидячи на узбережжі, я чекав, поки над сірим морем розвидниться.

Нестерпно самотній.

Розділ 64

Чи то через особливості мого характеру, чи то через похмільні наслідки оптимізму, навіяного мені за методом Куе[240] під час останнього наркотичного сну, я западав у дедалі похмуріший настрій мірою того, як на обрії світало. Усвідомлював, що не доможуся правди, бо не маю ні доказів, ні свідків проти такого завзятого любителя логіки й логістики, як Кончіс. Либонь, він заздалегідь подбав про безпечні шляхи відступу, зваживши на ризик того, що я можу звернутися до поліції. У такому разі він, природно, мав би разом з усією «трупою» втекти з Греції. Тоді нема кого й допитувати. Гермес, мабуть, ще менш замішаний у ці справи, ніж мені видається. Ну а Патареску ні в чому не признається.

Єдиний можливий свідок — це Деметріадес. Та й то навряд. Мені так і не вдалося загнати його на слизьке й домогтися зізнання. На самому початку він справляв враження наївного невиннятка, а тим часом слугував головним джерелом інформації про мене, ще перед тим як я вперше вибрався до «Бурані». Судячи з наших розмов про учнів, Мелі не бракувало спостережливости й певної проникливости. Особливо коли треба було відрізнити працьовитих зубріїв-товчіїв від здібних лінюхів. А тепер мене охопив гнів на саму думку про його докладні рапорти Кончісу. Запраглося помститися — кулаками. Хай уся школа побачить, що я розгнівався.

Я не пішов на перший урок. Приберіг на сніданок своє ефектне повернення до школи. Щойно я ввійшов, у їдальні запала мертва тиша, як ото на ставку з розрахканими жабами, коли в нього кинеш камінь. Звичний гомін поновився десь за хвилину. Кілька учнів вишкірялося. Викладачі видивлялися на мене так, ніби я скоїв якийсь страхітливий злочин. Деметріадес снідав у далекому кінці зали. Я рушив туди. Йшов прудко, щоб цей негідник не встиг зорієнтуватися. Той уже був підвівся, але вмить утямив, на що заноситься, і знову сів, як перестрашений Петер Лорре[241]. Я навис над ним.

— Встань, паскудо.

Спробувавши усміхнутися, Деметріадес стенув плечима й глянув на хлопчика, що сидів поруч. Я повторив наказ — гучно, по-грецьки, ще й додав популярну в Греції лайку:

— Встань, мандовошко бордельна.

Знову мертва тиша. Деметріадес побуряковів і втупився у свою улюблену ранішню страву — политий медом хліб, вимішаний з молоком. Вхопивши цю тарілку за край, я вихлюпнув її в обличчя Деметріадесу. Все потекло по сорочці й дорогому піджаку. Мелі зірвався на ноги й став похапцем скидати з себе пальцями липке місиво. Люто, як ображена дитина, зиркнув на мене спідлоба, а я загилив йому кулаком туди, куди й хотів, — попід праве око. Мені далеко до боксера, але удар вийшов добрячий.

Усі як один схопилися з місць. Чергові закликали до порядку. Вчитель фізкультури, підбігши, заламав мені руку, але я буркнув, що вже більше не буду. Деметріадес стояв, затуливши очі долонями, — карикатура на Едіпа. І раптом кинувся на мене. Стусався і дряпався, як стара баба. Той самий учитель, а він гордував Деметріадесом, виступив з-за мене й ухопив його за зап’ястки. Я відвернувся й попрямував до виходу. Деметріадес скиглив щось незрозуміле. Мабуть, лаявся. У дверях я попросив чергового принести чашку кави до моєї кімнати. Там я сів і став чекати, що буде далі.

Недовго чекав. Щойно почався другий урок — мене викликали до директора. Крім нього, в кабінеті були заступник, завідувач пансіону й учитель фізкультури. Очевидно, останній із цієї четвірки мав би мене втихомирювати в разі потреби. Завідувач Андруцос добре знав французьку, тож був за перекладача на цьому трибуналі.

Я сів, і мені зразу ж подали якогось листа. Надійшов він з Афінської освітньої комісії, як видно по шапці на аркуші. Написано французьким канцеляритом. Датовано позавчорашнім числом.

Наглядова рада школи імени лорда Байрона, розглянувши доповідну записку, подану директором вищезгаданої школи, постановила розірвати укладений з Вами контракт на підставі сьомого параграфа згаданого контракту: «Поведінка, не сумісна з посадою викладача школи». Відповідно до цього параграфа Ви отримаєте заробітну плату до кінця вересня й компенсацію за кошти на повернення додому.

Отже, це не засідання суду, а виголошення вироку. Я повів оком по всіх чотирьох. На їхніх обличчях можна було прочитати хіба що збентеження. Андруцос, схоже, навіть трішки співчував мені. Не скажеш, що вони співучасники.

— А я й не знав, що директор школи на службі в пана Конхіса, — зауважив я.

— A la solde de qui?[242] — здивувався Андруцос.

Я сердито повторив сказане, він переклав. Директор теж видимо спантеличився. Правду кажучи, він фактично