Маг - Джон Роберт Фаулз
Директор перекинувся кількома реченнями зі своїм заступником. Я не зрозумів ні слова, крім двічі згаданого прізвища «Конхіс». Андруцоса попросили перекласти.
— Директор не розуміє вашого натяку.
— Та невже?
Я скорчив грізну міну, однак був ладен повірити, що цей старий і справді не розуміє.
На знак заступника Андруцос узяв аркуш паперу й зачитав:
— Вам висунуто такі претензії. По-перше, ви не брали участи в житті школи, впродовж минулого семестру рідко коли залишалися в її стінах на вихідні.
Я вискалив зуби.
— По-друге, ви двічі підкупили старшокласників, щоб ті замість вас почергували.
Авжеж, я платив їм гроші за цю послугу. Але ще більшим гріхом було б звільнити їх від написання творів. Ідею підкупу підказав мені Деметріадес, тільки він міг про це донести начальству.
— По-третє, ви не перевірили екзаменаційних робіт. А це ж один із головних обов’язків учителя. По-четверте, ви…
Ситий по горло цим фарсом, я підвівся. Директор щось сказав. Закопилені губи на понурому старечому обличчі.
— Пан директор хоче додати, — переклав Андруцос, — що ваша сьогоднішня божевільна вихватка похитнула повагу, яку він досі почував до батьківщини Байрона і Шекспіра.
— Ісусе Христе! — Реготнувши, я погрозив Андруцосу пальцем. Учитель фізкультури напружився, готовий кинутися на мене. — Послухайте-но. І йому передайте. Я поїду до Афін. Зайду там до британського посольства, до вашого міністерства освіти. Розкажу про все газетярам. Такої каші вам заварю, що не розсьорбаєте…
На тому я закінчив. Окинув їх погордливим поглядом і вийшов із кабінету.
Мені не дали спакуватися. За якихось п’ять хвилин хтось постукав у двері моєї кімнати. Понуро вищирившись, я розчахнув двері навстіж. На порозі стояв той член трибуналу, якого я менш за всіх сподівався побачити, — заступник директора.
Ось цей Мавроміхаліс завідував канцелярією й відповідав за дисципліну загалом. Тип польового ад’ютанта — худорлявий, жилавий, лисуватий чоловік під п’ятдесят — бокував навіть від греків, а що вже казати про мене, чужоземця. Старший викладач демотики — новогрецької мови, Мавроміхаліс, як і годиться людям такої професії, фанатично любив батьківщину. Під час німецької окупації редагував славетну підпільну газету в Афінах і заслужено підписував свої колючі статті античним псевдонімом «о Буплікс» — «Воляче Стрекало». Хоча на людях він завжди посилався на думку директора, та вся школа й її режим просякли духом цього заступника. Візантійську апатію, що засіла в грецькій душі, Мавроміхаліс ненавидів так, як не зуміє жоден чужинець.
Він стояв у коридорі, придивляючись до мене, і від чогось у його очах я забув про свій гнів. Заступник зумів переконати: якби все склалося інакше, він усміхнувся б.
— Je veux vous parler, Monsieur Urfe[243], — спокійно мовив він.
Я ще дужче здивувався. Досі зі мною Мавроміхаліс завжди говорив тільки по-грецькому, і я гадав, що він не знає інших мов. Довелося пропустити непроханого гостя в кімнату. Зиркнувши на ліжко, де лежали відчинені валізи, він жестом попросив мене сісти за стіл, а сам вмостився біля вікна й склав руки на грудях. Чіпкий, пронизливий погляд. Цілком свідомо, навмисно заступник помовчав. Я зрозумів. Директор бачить у мені просто нікудишнього вчителя, але ця людина помічає ще й інше.
— Eh bien?[244] — холодно спитав я.
— Шкода, що так сталося.
— Ви ж не для того прийшли сюди, щоб шкодувати.
Він не зводив з мене очей.
— Пане Ерфе, чи хороша наша школа? Як по-вашому?
— Шановний пане Мавроміхалісе, якщо ви гадаєте…
Він звів руки — хоч і рвучко, але водночас заспокійливо.
— Я прийшов сюди як колега до колеги. Питаю всерйоз.
По-французьки він говорив помалу й з труднощами, та видно було, що мовою володіє добре, просто давно в ній не практикувався.
— Як колега чи як посланець?
Мавроміхаліс пронизав мене оком. Учні жартували, що навіть цикади змовкають, коли його побачать.
— Будь ласка, дайте відповідь. Чи добра наша школа?
Я нетерпляче пересмикнув плечима.
— Академічний рівень… Так. Звичайно ж.
Поспостерігавши мене ще трохи, він перейшов до суті справи.
— З огляду на її репутацію я б не хотів скандалу.
Прикметна річ — заступник говорив у першій особі, від себе.
— Треба було раніше про це подумати.
Знову мовчанка.
— В одній давній грецькій народній пісні, — порушив він тишу, — є такі слова: «Не винен той, хто краде заради хліба. Винен той, хто краде заради золота». — Питально глянув на мене, чи я втямив, до чого він хилить. — Якщо захочете звільнитися на