Маг - Джон Роберт Фаулз

нічого й не вирішував отут, цей поважний чоловік, подібний більш до ректора американського коледжу, ніж до керівника школи. Навряд чи став би він змовлятися з кимсь про несправедливе звільнення. Отже, Деметріадес з лихвою заслужив на ліхтар під оком — ще більшою, ніж мені досі видавалося. Деметріадес, Кончіс і хтось третій — якась шишка в афінській комісії. Таємний донос…

Директор перекинувся кількома реченнями зі своїм заступником. Я не зрозумів ні слова, крім двічі згаданого прізвища «Конхіс». Андруцоса попросили перекласти.

— Директор не розуміє вашого натяку.

— Та невже?

Я скорчив грізну міну, однак був ладен повірити, що цей старий і справді не розуміє.

На знак заступника Андруцос узяв аркуш паперу й зачитав:

— Вам висунуто такі претензії. По-перше, ви не брали участи в житті школи, впродовж минулого семестру рідко коли залишалися в її стінах на вихідні.

Я вискалив зуби.

— По-друге, ви двічі підкупили старшокласників, щоб ті замість вас почергували.

Авжеж, я платив їм гроші за цю послугу. Але ще більшим гріхом було б звільнити їх від написання творів. Ідею підкупу підказав мені Деметріадес, тільки він міг про це донести начальству.

— По-третє, ви не перевірили екзаменаційних робіт. А це ж один із головних обов’язків учителя. По-четверте, ви…

Ситий по горло цим фарсом, я підвівся. Директор щось сказав. Закопилені губи на понурому старечому обличчі.

— Пан директор хоче додати, — переклав Андруцос, — що ваша сьогоднішня божевільна вихватка похитнула повагу, яку він досі почував до батьківщини Байрона і Шекспіра.

— Ісусе Христе! — Реготнувши, я погрозив Андруцосу пальцем. Учитель фізкультури напружився, готовий кинутися на мене. — Послухайте-но. І йому передайте. Я поїду до Афін. Зайду там до британського посольства, до вашого міністерства освіти. Розкажу про все газетярам. Такої каші вам заварю, що не розсьорбаєте…

На тому я закінчив. Окинув їх погордливим поглядом і вийшов із кабінету.

Мені не дали спакуватися. За якихось п’ять хвилин хтось постукав у двері моєї кімнати. Понуро вищирившись, я розчахнув двері навстіж. На порозі стояв той член трибуналу, якого я менш за всіх сподівався побачити, — заступник директора.

Ось цей Мавроміхаліс завідував канцелярією й відповідав за дисципліну загалом. Тип польового ад’ютанта — худорлявий, жилавий, лисуватий чоловік під п’ятдесят — бокував навіть від греків, а що вже казати про мене, чужоземця. Старший викладач демотики — новогрецької мови, Мавроміхаліс, як і годиться людям такої професії, фанатично любив батьківщину. Під час німецької окупації редагував славетну підпільну газету в Афінах і заслужено підписував свої колючі статті античним псевдонімом «о Буплікс» — «Воляче Стрекало». Хоча на людях він завжди посилався на думку директора, та вся школа й її режим просякли духом цього заступника. Візантійську апатію, що засіла в грецькій душі, Мавроміхаліс ненавидів так, як не зуміє жоден чужинець.

Він стояв у коридорі, придивляючись до мене, і від чогось у його очах я забув про свій гнів. Заступник зумів переконати: якби все склалося інакше, він усміхнувся б.

— Je veux vous parler, Monsieur Urfe[243], — спокійно мовив він.

Я ще дужче здивувався. Досі зі мною Мавроміхаліс завжди говорив тільки по-грецькому, і я гадав, що він не знає інших мов. Довелося пропустити непроханого гостя в кімнату. Зиркнувши на ліжко, де лежали відчинені валізи, він жестом попросив мене сісти за стіл, а сам вмостився біля вікна й склав руки на грудях. Чіпкий, пронизливий погляд. Цілком свідомо, навмисно заступник помовчав. Я зрозумів. Директор бачить у мені просто нікудишнього вчителя, але ця людина помічає ще й інше.

— Eh bien?[244] — холодно спитав я.

— Шкода, що так сталося.

— Ви ж не для того прийшли сюди, щоб шкодувати.

Він не зводив з мене очей.

— Пане Ерфе, чи хороша наша школа? Як по-вашому?

— Шановний пане Мавроміхалісе, якщо ви гадаєте…

Він звів руки — хоч і рвучко, але водночас заспокійливо.

— Я прийшов сюди як колега до колеги. Питаю всерйоз.

По-французьки він говорив помалу й з труднощами, та видно було, що мовою володіє добре, просто давно в ній не практикувався.

— Як колега чи як посланець?

Мавроміхаліс пронизав мене оком. Учні жартували, що навіть цикади змовкають, коли його побачать.

— Будь ласка, дайте відповідь. Чи добра наша школа?

Я нетерпляче пересмикнув плечима.

— Академічний рівень… Так. Звичайно ж.

Поспостерігавши мене ще трохи, він перейшов до суті справи.

— З огляду на її репутацію я б не хотів скандалу.

Прикметна річ — заступник говорив у першій особі, від себе.

— Треба було раніше про це подумати.

Знову мовчанка.

— В одній давній грецькій народній пісні, — порушив він тишу, — є такі слова: «Не винен той, хто краде заради хліба. Винен той, хто краде заради золота». — Питально глянув на мене, чи я втямив, до чого він хилить. — Якщо захочете звільнитися на