Маг - Джон Роберт Фаулз
Крізь діри у стелі просочуються промінці. За п’ятнадцять футів від мене — виламані двері. Надворі сліпучо сяє сонце. Я лежу на надувному матраці під кусючим бурим коцом. Бачу свою валізу з розставленим на ній манаттям. Термос, брунатний паперовий пакет, сигарети, сірники, чорна коробка, подібна до футляра на коштовні камінці, й конверт.
Я сів. Потрусив головою. Відкинувши покривало, насилу звівся й поплуганився по нерівній підлозі до дверей. Вибрався на гребінь узгір’я. На його схилі куди тільки сягнеш оком — руїни й руїни. Переважна більшість сотень будівель стала сірим кам’яним звалищем. Сірі залишки фортечного муру. Кілька споруд ще має подобу житла. Збереглися рештки других і третіх поверхів, обрамляють небо віконні рами, зяють чорнотою дверні прорізи. Дивовижна річ — ось це похиле мертве румовище неначе ширяє у висі, чи не тисячу футів понад морем, що охоплює узгір’я. Мій годинник ще цокає. Доходить п’ята. Забравшись на першу-ліпшу стіну, я розглянувся. Сонце хилиться до гористого материка, який простягається далеко на південь і на північ. Мабуть, мене занесло на вершину велетенського мису. Стою самотою в середньовічній Хіросімі, поміж морем і небом. Останній житель Землі. Чи то години, чи то епохи проминули, поки я спав.
З півночі повіяв шпаркий вітер.
Повернувшись до кімнати, я виніс валізу з усім добром надвір, на світло. Заглянув у конверт і побачив свій паспорт, грецькі гроші на суму близько десяти фунтів та папірець. Три надруковані на машинці фрази. «Пароплав на Фраксос відходить о 23:30. Ви в Старій Монемвасії. Ідіть у південно-східному напрямку». Ні дати, ні підпису. Я відкрив термос. Кава. Наповнив по вінця накривку й одним духом проковтнув. Ще одну. В пакеті були канапки. Я взявся до хліба й холодної баранини, заправленої материнкою та цитриновим соком. Розкошував так само, як і вранці, перед судом. Але тепер цю розкіш присмачило чуття врятованої й оновленої свободи, загострене на тлі неозорих просторів. На тлі перебутої дивовижної пригоди. Її винятковість перейшла на мене. Далеко не кожному випадає причаститися великої таїни й удостоїтися нагороди — небувалої, як політ до Марса. Я подивився свіжим оком на свою поведінку. Вже в перші миті по пробудженні бачив себе у кращому світлі, ніж було досі. Суд і дезінтоксикація — це лихі фантасмагорії, призначені випробувати мій здоровий глузд, і він з честю витримав цей іспит. Ну а вони насамкінець зазнали приниження та впокорення. Очевидно, чудернацьку останню виставу задумано як акт обопільного покаяння. Це дійство справляло враження кинджала, якого встромили по руків’я в живе тіло й крутять, ніби ще мало заподіяної рани. Зрештою, воно цілком могло бути добровільним відшкодуванням за те, що шпигували за мною і Алісон й підглядали наші дії. Ось я ніби переміг. Вирвався на волю. Та вже не колишню — оновлену й очищену.
А вони ніби пошилися в дурні.
Чуття свободи наростало, переростало у щастя торкатися теплого каменя, на якому сидиш, слухати шум буйного мелтемі, знову вдихати повітря вільної Греції, пройматися цілющою самотністю тут, на цьому дивовижному узгір’ї, біля загублених Гераклових стовпів, які давно мріяв побачити. Ще не пора нотувати, аналізувати й мститися, не пора виправдовуватися перед шкільним начальством і вирішувати, чи варто тут залишитися на наступний рік. Головне те, що я вцілів і таки витримав випробування.
Згодом я усвідомив манірність і штучність цього буйного почуття, цього згладжування й лакування перебутої наруги, огидної спекуляції на смерті Алісон і вседозволености у пригніченні мого «я». Мабуть, Кончіс наперед навіяв мені під гіпнозом такий стан. Не тільки кавою та канапками втішив.
Я відкрив чорну коробку. На зеленій сукняній підстилці лежав револьвер, новенький сміт-і-вессон. Вийнявши його, я перевірив, чи заряджений. Глянув на цоколі шести патронів, на мосяжні кільця з сірими олов’яними очицями. Недвозначна пропозиція. Я витрусив патрон на долоню. Бойовий. Виціливши на море, я натиснув на гашетку. Від гуркоту задзвеніло у вухах. Сахнулися в леті великі біло-бурі стрижі, що кружляли високо наді мною.
Прощальний жартик Кончіса.
Забравшись угору ярдів на сто, я опинився на самій вершині. З північного боку неподалік тягнувся зруйнований оборонний мур, рештки венецької чи оттоманської фортифікації. За ним простягався на яких п’ятнадцять миль північний берег. Довгий білий пляж. За дванадцять миль від мене — кілька чи то хаток, чи то каплиць побіч масивної вершини. Напевно, це Парнон. У ясну погоду його видно і з Бурані. До Фраксосу треба добиратися добрих тридцять миль — морем, на північний схід. Я повів оком нижче.
Плоскогір’я падало сімсотфутовим обривом на вузьке жорствяне пасмо пляжу. З далекої синяви напливало розлючене море, зеленкувато-нефритовою стрічкою торкалося берега й закипало білими баранцями. Стоячи на давньому бастіоні, я повистрілював у море всю решту набоїв — п’ять штук. Не цілився. То був feu de joie[234] — салют на честь відмови покінчити самогубством. Щойно прогримів останній постріл, я вхопив револьвера за дуло, розмахнувся й пустив його перевертом у небо. Досягши вершини, пістолет повільно опустився дугою в безодню. Лігши на самому краю провалля, я побачив, як він розбився об прибережні скелі.
А я вирушив у дорогу. Невдовзі натрапив на стежину й проминув два великі засипані камінням водозбірники з дверима. З південного краю плато, далеко внизу, видніло старовинне містечко. Оточене муром, воно тулилося до схилу, що збігав від підніжжя скелі до моря. Чимало зруйнованих будинків, але на кількох ще є дахи. І ще церкви. Скільки ж їх… вісім, дев’ять, десять… цілий виводок.
