Маг - Джон Роберт Фаулз
Я пробирався вузькими вуличками між побіленими будиночками. На порозі оселі стояла стара жінка з великою мискою й розсипала курям овочеве лушпиння.
Напевно, вона здивувалася, побачивши неголеного чужоземця з валізою.
— Каліспера[235], — озвався я.
— Пйос ісе? — спитала бабуся. — Пу пас?
Гомерівські запитання грецької селянки. Хто ти? Куди йдеш?
— Я англієць. Ми тут кіно знімаємо. Епано[236].
— Що ж там знімати?
Я махнув рукою, сказав, що нам усе одно, і, пропустивши повз вуха її настирливе випитування, рушив далі. Нарешті вийшов на забуту богом головну вулицю менш ніж шість футів завширшки, затиснену між домами. Вікна або затулені віконницями, або забиті дошками. Зауваживши на одному будинку вивіску, я зайшов туди. З темного кута вийшов літній вусань, господар винарні.
Я замовив блакитний металевий кухоль рецини й тарілочку оливок, пригостив його й дізнався все, що хотів. По-перше, я проспав цілу добу. Суд відбувся не сьогодні, а вчора вранці. Нині понеділок. Мене знову напомпували наркотиками й казна-що виробляли за цю добу. Мабуть, ще чогось шукали в закутках підсвідомости. У Монемвасії останнім часом не було ні кіношників, ні туристів. Уже днів десять не видно чужоземців, відколи тут побував французький професор з жінкою. Який він на вигляд? Дуже товстий, не вміє по-грецькому. Та ні, ані вчора, ані сьогодні ніхто не забирався вгору, до старого міста. На жаль, мало хто приїжджає подивитися на Монемвасію. Чи є тут великі водозбірники з мальовидлами на стінах? Ні. Тут самі руїни.
За кілька хвилин я вийшов із брами старого міста й побачив три занедбані причали, до яких цілком можна було пристати на шлюпці й висадити на сушу людей з ношами. Не конче йти повз житлові будинки. Зрештою, можна приплисти сюди й вночі.
Пелопоннес рясніє старовинними замками. Короні, Метоні, Пілос, Корифазіон, Пассава… У кожному з них є великі підземелля, від кожного до Монемвасії — не більш як день плавання.
У поривах вітру я добрався гаттю до сільця на мисі, звідки мав відплисти пароплавом. У таверні кинув на зуб чогось несмачного, на кухні поголився — атож, я турист — і принагідно розпитав кухаря. Він сказав приблизно те саме, що й корчмар.
Вигойдуючись і клюючи носом, опівночі підійшов пароплавчик, оздоблений, немов глибоководне чудовисько, тороками перлово-зеленкуватих променів. Через мелтемі він запізнився й не причалив, тож мене і ще двох пасажирів переправили до нього човном. Зо дві години я сидів у майже порожньому салоні, борюкаючись із морською хворобою й відмагаючись від афінського торговця, що накупив у Монемвасії помідорів, а тепер силкувався зав’язати зі мною розмову. Він безперестанку нарікав на ціни. У Греції розмова завжди сповзає на гроші. А якщо й на політику, то тільки тоді, коли вона безпосередньо стосується грошей. Зрештою морська хвороба відступила, і я пройнявся приязню до торговця. І сам він, і його купа обгорнутих газетами коробок були реальністю, яку легко локалізувати та класифікувати, органічно належали до світу, в який я тільки що повернувся. Хоча ще чимало днів підозріло приглядатимуся до кожного випадкового перехожого.
Коли пароплав підходив до Фраксосу, я вийшов на палубу. Із розбурханої пітьми насував острів, схожий на чорного кита. Було видно мис Бурані, але не віллу. Там, звичайно ж, не світилося. На носі судна щулилося кільканадцятеро бідняків, що подорожували третім класом. Вічна загадка існування людини. Цікаво, скільки коштував Кончісу його домашній спектакль-маскарад. Мабуть, разів у п’ятдесят більше, ніж річний заробіток будь-кого з цих трудяг. Отже, коштував ціле життя.
Де Декан. Картина Мілле. Збирання врожаю ріпи.
Поряд зі мною примостилася родина. Батько лежав на боці, підклавши під голову мішок. Два хлопчики грілися між ним і матір’ю. Усі вони вкрилися тонким простирадлом. Жінка по-середньовічному запнулася білою хусткою навколо обличчя. Йосип і Марія. Материнська рука лежить на синовому плечі. Я поліз до кишені. Там ще залишалося сім чи вісім фунтів із тих, що мені вділив Кончіс. Озирнувшись, я засунув цю тонку пачечку під покривало, за материною потилицею. А тоді покрадьки відступив, ніби скоїв щось ганебне.
О другій сорок п’ять я тихенько зійшов угору сходами в учительському крилі. У моїй кімнаті прибрано, все на своїх місцях. Єдина зміна — немає учнівських робіт. Замість них на столі лежить кілька листів.
Одного з них я розпечатав першим, бо ніяк не міг здогадатися, хто це пише до мене з Італії.
Монастир Сакро-Спеко неподалік Суб’яко
14 липня
Шановний пане Ерфе!
Мені переслали Вашого листа. Спершу я вирішив не відповідати, однак, подумавши, дійшов висновку, що буде порядніше повідомити Вам таке. Я не готовий обговорювати тему, яку Ви зачепили. Моя відмова остаточна.
