Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

у рубчик. Кім був обережний, щоби не дратувати цю людину. Акалі гарячі на вдачу й швидкі на руку. Тут і там їм прямували назустріч або обганяли весело вбрані гурти — люди цілими селами рухалися на якийсь місцевий ярмарок: жінки несли немовлят, посадивши їх собі збоку на стегно, ідучи позаду чоловіків. Старші хлопчики гарцювали верхи на палицях із цукрової тростини, тягнучи за собою грубі латунні модельки локомотивів, із тих, що продаються за півпенні, або пускали старшим у вічі сонячних зайчиків дешевими люстерками. Із першого погляду було видно, хто що купив. І коли ще залишалися сумніви, досить було глянути на жінок, які притуляли одну смагляву руку до іншої, порівнюючи нові браслети з тьмяного скла, привезені з північного заходу. Якісь веселуни ішли повільно, гукаючи одне до одного й зупиняючись, щоб поторгуватися з продавцями солодощів або помолитися перед однією з придорожніх святинь, часом індуїстських, іноді — мусульманських, бо ж віряни нижчої касти обох віросповідань славилися чудовою терпимістю. Суцільна смуга синьої тканини то коротшала, то знову витягувалася, ніби гусінь, у непевних хмарах пилюки, проминаючи сусідів із жвавим квоктанням. Це була зграя жінок із племені чангар[66], які наймалися по насипах усіх Північних залізниць, куди б їх не призначали. Пласкостопі, грудасті, із сильними кінцівками — синьоспідничний клан носійок землі, які довідалися, що на півночі є робота, та чимдуж квапилися туди. Вони належали до касти, де не рахуються з чоловіками, і йшли, розставивши лікті, вигойдуючи стегнами і рівно тримаючи голови, як і належить жінкам, що звикли носити важке. Трохи пізніше шлюбна процесія вдарила по Великому Шляху музикою і галасом, пахощами нагідок і жасмину, які навіть перебили сморід пилюки. Виднілися й ноші нареченої, червона пляма з блискіток, що поволі просувалися денною спекою, в той час як захеканий поні нареченого завертав урвати жменю із візка з кормом. Отут Кім приєднався до феєрверку добрих віншувань і масних жартів, бажаючи парі, як то кажуть, сто синів та жодної дочки. Ще більша нагода повитріщатися і покричати траплялася тоді, коли проходив жонглер із кількома навченими мавпами або задиханим, кволим ведмедем, або жінка, яка прив’язала до ніг козячі роги і так танцювала на линві, змушуючи коней ворохобитися, а жінок — випускати довгі пронизливі верески від зачудування.

Лама зовсім не підводив очей. Він не помітив ані лихваря, який поспішав на вислозадому поні по свої здирницькі заробітки, ані зграйки галайкуватих, низькоголосих туземних солдатиків, які й у відпустці ходили військовою шерегою, тішилися, що позбулися бриджів, і говорили найогидніші речі найдостойнішим з-поміж зустрічних жінок. Він не помітив навіть продавця води з Гангу, а Кім сподівався, що Лама купить бодай пляшечку цієї дорогоцінної рідини. Але той втупився у землю і йшов неухильно година за годиною; його душа перебувала в іншому місці. Натомість Кім був на сьомому небі від радощів. Великий Шлях у цьому місці проходив по насипу, який захищав від повеней, що сходили взимку з передгір’я; тож вони йшли по величному коридору, споглядаючи всю Індію, чиї простори розгорталися ліворуч і праворуч. Гарно було роздивлятися, як поволі повзуть путівцями мажі, повні зерна та бавовни, запряжені часом кількома парами волів: рип коліс чутно було за милю, вони наближалися, з галасом і вигуками підіймаючись по крутосхилу, і викочували на твердий шлях під лайливий перегук візників. Так само хороше було дивитися на людей, які маленькими барвистими купками — червоними, синіми, рожевими, білими, шафрановими — розкочувалися з дороги у бік своїх сіл, ділилися на ще менші, і вже по двоє-троє котилися далі по рівнині. Кім відчував ці речі, а оскільки йому бракувало слів, щоб описати свої почуття, то він задовольнявся тим, що купував очищену цукрову тростину і смаковито спльовував серцевинку під ноги. Лама тільки нюхав тютюн час від часу, тож Кім кінець кінцем не стерпів:

— Добра ця земля — земля на півдні! — сказав він. — Повітря добре, вода добра. Еге?

— І всі вони прив’язані до Колеса, — відказав Лама. — Прив’язані від роду до роду, і жодному з них не буде вказано Шлях, — Лама зворухнувся і повернувся у цей світ.

— А тепер ми пройшли виснажливий шлях, — вів далі Кім. — Звісно, ми скоро прийдемо до якогось парао [місце відпочинку]. Там і пристанемо? Глянь, сонце вже низько.

— Хто нас прийме на цей вечір?

— Хтось та прийме. У цій країні повно добрих людей. Крім того, — він понизив голос до шепоту, — в нас є гроші.

Натовп густішав у міру того, як вони наближалися до місця відпочинку, що знаменувало кінець денного шляху. Низка яток, де продають дуже просту їжу і тютюн, дровітня, поліцейська дільниця, криниця, кінський жолоб, кілька дерев і витоптана місцина під ними, поцяткована чорними кружалами попелу від старих вогнищ — ото й усе, що знаменує собою парао на Великому Шляху, якщо відкинути однаково голоднющих жебраків і ворон.

Тим часом сонце вганяло широкі золоті спиці у нижні гілки мангових дерев; довгохвості папуги та голуби поверталися додому сотнями; балакучі «сім сестер» із сіренькими спинками торочили про денні пригоди, вештаючись по двоє-троє взад і вперед майже під ногами у подорожніх; а вовтузіння та бійки у гіллі свідчили, що кажани готові вирушати на нічну варту. Світло враз зіщулилося в одній точці, забарвивши на мить обличчя й колеса возів, і бичачі роги у червону, як кров, барву. Тоді запала ніч, міняючи дотик повітря, вкриваючи край низьким вечірнім туманом, немов блакитним серпанком, легким, як павутинка, і несучи гострі й виразні запахи деревного диму та худоби, і гарний дух пшеничних перепічок, спечених у попелі. Вечірній патруль квапливо вийшов із поліцейської станції зі значущими кахиканнями та повторними настановами; червона жарина деревного вугілля миготіла обіч дороги у чашці візникової хукки [кальян], а Кімові очі тимчасом механічно споглядали останній проблиск сонця на мідних щипцях.

Життя парао було дуже схожим на життя караван-сараїв у Кашмірі, тільки у зменшених масштабах. Кім поринув у щасливий азіатський хаос, який, якщо ви тільки дасте йому час, принесе вам усе, що потрібно простій людині.

Бажань у нього було небагато. Оскільки Лама не мав кастових докорів сумління, то їм би згодилася уже готова їжа з найближчої ятки, але заради форсу Кім купив кілька сухих пляцків із кізяку для вогнища. Довкола поміж вогниками багать вешталися чоловіки, гукаючи про олію, чи зерно, чи солодощі, чи тютюн, штовхаючи один одного у черзі до криниці; серед чоловічих голосів із запнутих віконець візків долинали виски і хихотіння жінок, яким заборонялося показувати