Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг
Обличчя старого спалахнуло гордощами:
— Моя дитина! — коротко сказав він і старанно натягнув повід, примушуючи поні гордовито вигнути шию.
— Мене мають бити при поліції? — залементував візник. — Справедливість! Я вимагаю справедливості…
— Я маю спинятися через вереск мавпи, яка вивернула десять тисяч мішків перед носом молодої коняки? Так же можна і зіпсувати кобилу.
— Він каже правду. Він каже правду. Але ж як добре вона слухається вершника, — сказав старий.
Візник сховався під колесами свого воза і звідти погрожував всіляко помститися.
— А міцні хлопці, оці твої сини, — спокійно сказав поліцейський, длубаючись у зубах.
Вершник востаннє добряче шмагонув візника і пустив коня тихим чвалом.
— Мій батьку! — він прогарцював десять ярдів назад і спішився.
Старий умить зіскочив із поні й вони обнялися, як то водиться між батьком і сином на Сході.
Розділ 4
Удача — це також не панна,
а шльондра, найбільша з усіх —
вертка, вередлива, оманна,
невірна в стосунках людських.
В розмові — на іншого зирка,
з побачення — з іншим тіка.
А вирішиш: «Досить!» —
пробачення просить
І смика тебе за рукав.
Щедрою будь, моя Доле,
хоч я не женусь за тобою…
Та я й не тікаю від Долі,
тож хай обдарує любов’ю.
(Замовляння долі)[63]
Далі вони перемовлялися пошепки. Кім зупинився було під деревом, але Лама нетерпляче осмикнув його.
— Ходімо далі. Річки тут немає.
— Овва! Хіба ж ми досі мало пройшли! Наша річка не втече. Потерпи — і він нам щось дасть.
— Це, — зненацька сказав старий солдат, — Друг Зірок. Він приніс мені вчора новину. Йому було видіння, що Сам особисто віддав наказ про війну.
— Гм! — вимовив його син глибоким грудним голосом. — Він наслухався базарних чуток і має з того зиск.
Батько тільки розсміявся:
— Принаймні, він не їздить до мене просити нового бойового коня та боги знають скільки рупій. Полки твоїх братів теж отримали наказ?
— Я не знаю. Я взяв відпустку і мерщій приїхав до тебе, на випадок…
— На випадок, якщо вони побігли поперед тебе циганити. Гравці й марнотратники ви всі! Але ти ще ні разу не ходив до бою верхи. Для цього справді треба доброго коня! А ще путящого слугу і міцного поні для переходів. Ну, подивимося-побачимо…
Він побарабанив пальцями по сідлу.
— Тут не місце для підрахунків, мій батьку. Їдьмо до твого дому.
— Хоча б заплати хлопчикові: у мене немає з собою пайса, а він приніс хороші новини. Хо! Друже Усього Світу, попереду — війна, як ти й казав.
— Так, наскільки я знаю, війна, — спокійно зиркнув на них Кім.
— Га? — спитав Лама, перебираючи вервицю; йому кортіло рушити далі.
— Мій учитель не турбує зірки за гроші. Ми принесли пророцтво, ти свідок, ми сповістили його, і тепер ми йдемо, — Кім упер руки в боки.
Зблиснуло проти сонця срібло, яке кинув син, щось собі бурмочучи про жебраків і жонглерів. Це була монета в чотири анни, на неї можна було добре харчуватися протягом кількох днів. Лама, бачачи спалах металу, затуркотів благословення.
— Іди своїм шляхом, Друже Усього Світу, — прогудів старий солдат, повертаючи сухореброго коника. — Уперше на своєму віку я зустрів справжнього пророка, який не служив в армії…
Батько і син повернули разом; старий сидів верхи так само рівно.
Констебль-пенджабець у жовтих лляних шароварах згорбившись притюпав через дорогу. Він бачив, як зблиснули гроші.
— Стій! — скомандував він англійською. — Хіба не знаєте, що існує взяток — дві анни з голови, тобто разом чотири анни, з тих, хто проходить по дорозі? Це наказ сіркара [уряду] і гроші йдуть на висадження дерев й облаштування шляху.
— І животи поліції, — сказав Кім, ухиляючись від простягнутої руки. — Задумайся на хвильку, глиняна твоя макітро. Чи ми сюди з болота вилізли, як та жаба, твій тесть? А ти знаєш, що зробив брат?
— І що ж? Дайте малому спокій, хай розкаже, — вигукнув старший констебль, вельми потішений, бо ж саме вмостився навпочіпки покурити люльку на веранді.
— Він узяв етикетку з пляшки білайті-пані [содової води] і причепив на мосту. А тоді місяць збирав податки з перехожих, кажучи, що то наказ сіркара. Потім прийшли англійці та проломили йому голову. Га, брате, я ворона міська, а не сільська!
Поліцейський знічено відступив, а Кім галайкав йому вслід.
— От хіба був у тебе коли такий учень, як я? — весело вигукнув він Ламі. — За милю від Лагору тебе б уже обглемедали до кісточки, якби я тебе не оберігав.
— Я так собі міркую у голові: часом, що ти — добрий дух, часом — що лихе бісеня, — сказав Лама, злегенька усміхаючись.
— Я твій чела, — відповів Кім і покрокував поруч із ним тією невимовною ходою, якою ходять далекі мандрівці по всьому світу.
— Тепер будемо йти, — пробурмотів Лама, і вони мовчки йшли милю за милею під клацання намистин його вервиці.
Лама звично поринув у роздуми, а от очі Кіма були широко розплющені. На його думку, ця широка, усміхнена ріка життя була значно кращою за тісні, переповнені вулиці Лагора. Щокроку траплялися нові люди та нові враження — касти, які він знав, і геть нові.
Вони зустріли гурт довговолосих, гостро напахчених сансі[64] з кошиками ящірок та іншої нечистої їжі на спинах. Слідом ішли, обнюхуючи їм п’яти, їхні худі собаки. Ці люди трималися свого боку дороги, рухаючись швидко, крадькома, підтюпцем, а всі інші касти розступалися перед ними. Торкнутися сансі означало тяжко осквернитися. За ними по затінку широко крокував нещодавній в’язень. Його негнучкі ноги ще пам’ятали вагу кайданів, однак черево і лискуча шкіра свідчили, що уряд дбає про своїх в’язнів краще, ніж найчесніші люди можуть подбати про себе. Кім добре знав цю ходу і мимохідь передражнив його. Потім пройшов акалі[65] — кудлатий та вирлоокий сподвижник із племені сикхів, вбраний у синю картату одіж своїх одновірців і синій високий тюрбан, обшитий блискучими металевими кружальцями. Він повертався з мандрівки в одне з незалежних князівств, де співав про стародавню славу Халси [назва спільноти племен сикхів] для молодих князьків, випускників коледжу, вбраних у чоботи з високими халявами та білі бриджі
