Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

Тепер освічені тубільці дотримуються думки, що коли їхнє жіноцтво кудись їде (а мандрують вони чимало), то краще відвезти їх швидко по залізниці в окремому зачиненому купе; і цей звичай поширюється. Але завжди є старовіри, що дотримуються прабатьківських звичаїв, і до всього того завжди є старі жінки, ще затятіші від чоловіків, які наприкінці своїх днів їдуть на прощу. Зів’ялі та непривабливі, вони не проти за певних обставин трохи відхилити запинало. Після довгого відмежування, упродовж якого вони чудово давали лад тисячам справ зовнішнього світу, такі втішаються суєтою і переполохом у відкритій дорозі, збіговиськами біля святинь і нескінченними можливостями попліткувати із собі подібними вдовицями. Не одна багатостраждальна сім’я радіє, коли гостроязика та свавільна стара паніматка розважається мандрівкою Індією в такий спосіб, адже паломництво — богоугодна справа. Відтак по всій Індії — і в найвіддаленіших місцях, і в найбільш людних, ви знайдете гурт сивих слуг, які про людське око опікуються старою пані, сяк-так заслоненою завісками у двоколісному возикові, запряженому волами. Такі люди поводяться статечно та стримано, тож коли європеєць або тубілець із вищої касти опиниться поруч, вони притьмом огорнуть свою підопічну всіма можливими пересторогами. Але при звичайній випадковій зустрічі під час паломництва жодних застережних заходів не вживається. Старенька, зрештою, теж людина, і живе, щоб дивитися на життя.

Кім зауважив, що на парао з’явився розцяцькований ратх — сімейний візок із вишитою заслоною на два куполи, схожий на двогорбого верблюда. Вісім чоловіків складали його почет, і двоє з восьми були озброєні іржавими шаблями — певна ознака того, що вони супроводжують знатну особу, бо ж прості люди зброї не носять. З-поза заслони дедалі гучніше лунало невпинне квоктання скарг, наказів, кпинів і таких слів, які європейцеві видалися б лайкою. Вочевидь, та жінка звикла керувати.

Кім критично роздивився супровід. Половина з них були тонконогі сивобороді орії[67] з півдня. Другу половину складали горяни у повстяних шапках, закутані у плащі. Це поєднання вже промовляло саме за себе, навіть якби він і не почув їхні безупинні суперечки. Старенька їхала на південь у гості до багатого родича, імовірно зятя, який вислав назустріч охорону на знак поваги. Горяни були її одноплемінниками, десь із Кулу або Кангри. Було цілком зрозуміло, що вона не везе з собою дочки-відданиці, бо тоді завіси були б щільно запнуті, а охоронці нікого не підпускали би й близько. «Весела і жвава панія», — подумав собі Кім, тримаючи в одній руці кізяковий пляцок, в іншій готову їжу, а до того ж спрямовуючи Ламу легенькими штурханцями у плече. Із цієї зустрічі можна було б мати якийсь зиск. Лама тут йому не помічник, але, як сумлінний чела, Кім був радий просити для двох.

Він облаштував своє багаття якомога ближче до воза і чекав, поки хтось із почту спробує його прогнати. Лама втомлено впав на землю, обважнілий, наче кажан, що напхався фруктів, та повернувся до своєї вервиці.

— Тримайся подалі, жебраче! — прогорлав один із горян ламаною гінді.

— Ха! Це всього-на-всього пагарі [горянин] — мовив через плече Кім. — З яких це пір гірські віслюки керують усім Індостаном?

У відповідь пролунав швидкий і блискучий ескіз Кімового родоводу до третього коліна.

— А! — голос Кіма був солодший, ніж будь-коли. Тим часом він кришив кізякового пляцка на дрібні шматочки. — У моїй країні ми називаємо це початком любовного освідчення.

Різкий, тоненький регіт за завісою примусив горянина зібрати весь свій запал для другого заходу.

— Не так зле, не так зле, — спокійно відказав Кім. — Але постережися, брате мій, щоб ми, — я кажу ми — не надумали проклясти тебе абощо у відповідь. А наші прокльони, як правило, влучають у ціль.

Орії засміялися; горянин загрозливо стрибнув наперед. Лама раптом підняв голову, і полум’я від вогнища яскраво осяяло його велику, схожу на шотландський берет шапку.

— Що таке? — сказав він.

Чоловік завмер, як укопаний.

— Я-я-я врятований від великого гріха, — пробурмотів він.

— Чужоземець знайшов-таки собі жерця, — прошепотів один з оріїв.

— Гей! Чого того хлопчиська-торбаря досі не відлупцювали? — вигукнула стара.

Горянин відступив до воза і прошепотів щось за фіранку. На мить запала мертва тиша, а потім почулося бурмотіння.

— Усе йде добре, — подумав Кім, удаючи, буцім нічого не бачить і не чує.

— Якось… коли… він поїсть, — горянин запобігливо звернувся до Кіма — то просять, щоби святий зробив честь поговорити з тією людиною, яка хоче побалакати з ним.

— Після того, як поїсть, він буде спати, — зверхньо відповів Кім. Він ще не міг добачити, який новий поворот прийняла гра, але стояв, налаштований рішуче отримати з того зиск. — Тепер я маю роздобути йому їжу.

Остання фраза, розпочата голосно, завершилася зітханням невимовної втоми.

— Я… сам і решта моїх людей подбають… якщо можна.

— Можна, — мовив Кім, ще погордливіше, ніж будь-коли. — Святий чоловіче, ці люди принесуть нам їжу.

— Земля добра. Всі країни Півдня добрі… світ великий і жахливий, — сонно пробурмотів Лама.

— Хай він спить, — сказав Кім, — але подбайте, щоб ми були ситі, коли він прокинеться. Це дуже святий чоловік.

Знову один з оріїв сказав щось презирливо.

— Він не факір. Він не жебрак із долини, — Кім промовляв суворо, звертаючись до зірок. — Він найсвятіший з усіх святих людей. Він вищий усіх каст. Я його чела.

— Йди-но сюди! — сказав тонкий голос із-за завіси; і Кім прийшов, усвідомлюючи, що невидимі йому очі втупилися у нього. Один худий коричневий палець із важкими перснями лежав на краю воза. Розмова пішла таким чином:

— Хто то за один?

— Неймовірний святий. Він прийшов здалеку. Він родом із Тибету.

— Звідки саме в Тибеті?

— За снігами… дуже віддалене місце. Він знає зірки; він робить гороскопи; він читає долю. Але він не робить це за гроші. Він це робить із доброти і великої любові. Я його учень. Мене звуть також Друг Зірок.

— Ти не горянин.

— Запитай його. Він скаже тобі, що мене послали йому зірки, щоб показати шлях до мети його паломництва.

— Пхе! Вважай, хлопако, що я хоч і стара жінка, та не дурна ж. Ламів я знаю і шаную, але з тебе такий чесний чела, як із оцього мого пальця дишло до воза. Ти єси безкастовий гінді, сміливий і нахабний циган, що причепився до святого хіба що задля поживи.

— А що ми робимо не для зиску? — Кім швидко перемінив тон, прилаштовуючись до змін у її голосі. — Я чув, — тут намагався вцілити наосліп — я чув…

— Що ти там чув? — гаркнула стара, постукуючи пальцем.

— Та я до