Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Досить. Я вірю. Я бачив його таким у диму боїв. Бачив і чув. Це він!

— Я не бачив диму, — Кімів голос уподібнився до наспівного бурмотіння ворожки з узбіччя. — Я бачив це в темряві. Спершу прийшов чоловік, щоби внести ясність. Потім вершники. Потім він стояв у колі світла. Далі все було, як я вже сказав. Старий, я говорив правду?

— Так, це він. Я вже не маю жодних сумнівів, що це він.

Натовп зробив довгий, тремкий вдих, дивлячись поперемінно то на старого, який досі пильно слухав, то на обдертого Кіма у багряних сутінках.

— Чи ж я не казав, чи ж я не казав, що він із іншого світу!? — гордо вигукнув Лама. — Він Друг Усього Світу. Він Друг Зірок!

— Принаймні, нас це не стосується, — вигукнув чоловік. — О ти, молодий провіснику, який має дар завжди при собі, у мене є корова з червоно-чорними плямами. Може, вона сестра твого Бика, звідки я знаю…

— Хіба мене це обходить? — сказав Кім. — Мої Зірки не мають діла до твоєї худоби.

— Ні, але вона дуже хвора, — втрутилася жінка. — Скажи мені, чи вона оклигає?

Якби Кім був звичайним хлопчиком, він би продовжив гру; але не можна тринадцять років прожити в Лагорі, знати всіх факірів із боку воріт Таксалі, і не знати при цьому людської природи.

Жрець збоку подивився на хлопчика трохи вороже і гірко всміхнувся.

— Хіба немає жерця на селі? Я ж наче бачив одного великого жерця саме зараз! — вигукнув Кім.

— Ая… — почала жінка.

— Але ти і твій чоловік сподівалися вилікувати корову, вилікувати за жменьку дякую.

Постріл влучив: то була пара визнаних у селі скупердяїв.

— Це недобре — дурити храми. Віддайте телятко власному жерцеві, і, якщо боги ваші не розгнівалися назавжди, корова дасть молока протягом місяця.

— А ти майстер до жебрів, — схвально промуркотів жрець. — І мастак із сорокарічним досвідом не втнув би краще. Звісно, це ти збагатив старого?

— Трохи борошна, трохи вершкового масла і жменька кардамону, — відповів Кім, спалахнувши від похвали, але все ще обережно. — Хіба з цього розбагатієш? І ти ж бачиш, що він божевільний. Але принаймні, з ним я вивчаю дорогу.

Він знав, як поводилися і говорили між собою факіри при воротах Таксалі, і скопіював кожну інтонацію їхніх безсовісних учнів.

— Його пошук — це правда чи машкара? Це може бути й скарб.

— Та він із глузду з’їхав сто разів. Ото й усе, що там є.

Тут підскочив старий солдат і запитав, чи не погодиться Кім у нього переночувати. Жрець радив йому погодитися, але наполягав на тому, що честь розважати Ламу належить храмові, на що Лама простодушно усміхнувся. Кім перевів погляд з одного на другого і зробив власні висновки.

— Де гроші? — прошепотів він, відкликавши старого у темряву.

— У мене на грудях. Де ж іще?

— Віддай мені. Тихо і швидко віддай мені.

— Але чому? Тут немає квитка, щоб купити.

— Я тобі чела, чи ні? Хіба я не бережу твої старі ноги по шляхах? Віддай мені гроші, та на світанку я поверну їх тобі.

Він запхав руку Ламі за пазуху і витяг гаманець.

— Ну так, то й так, — покивав головою старий, — це великий і жахливий світ. Я ніколи не знав, що у ньому живе так багато людей.

Наступного ранку жрець був у дуже поганому настрої, а Лама здавався цілком щасливим. Кім же провів цікавезний вечір зі старим, який дістав кавалерійський меч і, вклавши його на сухі коліна, розповідав про Повстання і про молодих капітанів, які вже тридцять років лежали у могилах, аж поки Кім не заснув.

— Звичайно, повітря в цій країні добре, — сказав Лама. — Я сплю сторожко, як і всі старі люди, але від учорашнього вечора проспав, як убитий, аж доки геть розвидніло. Я й досі трохи причмелений.

— Випий гарячого молока, — сказав Кім, який не раз виручав такими засобами знайомих курців опіуму. — Настав час знову вийти на дорогу.

— Довга дорога, що перетинає всі річки Гінду, — весело сказав Лама. — Ходімо. Але як ти думаєш, чело, віддячити б нам цим людям, особливо жерцеві, за їхню велику доброту? Вони справді добрі, хоч і парасти [язичники], але, може, в інших життях вони здобудуть просвітлення. Дати рупію на храм? Там усередині всього лише каменюка, пофарбована у червоне, але ми маємо розпізнавати доброту людського серця.

— Святий чоловіче, ти коли-небудь подорожував наодинці? — Кім глипнув зненацька гостро, як одна з тих індійських ворон, що клопочуться по полях.

— Звісно, дитино: від Кулу до Патханкота, де помер мій перший чела. Коли люди були добрі до нас, ми їх обдаровували, і всі люди у Горах добре до нас ставилися.

— У Гінді все інакше, — сухо відказав Кім. — Їхні боги багаторукі й зловорожі. Облиш їх.

— Я тебе трохи проведу, Друже Всього Світу, тебе і твого жовтого чоловічка, — сказав старий солдат, трюхикаючи на худющому клишоногому поні сільською вулицею у ранковій імлі. — Минулої ночі фонтани пам’яті так розворушили моє висохле серце, що це було як благословення для мене. Справді, пахне війною на кордоні. Я чую цей запах. Дивись! Я узяв свій меч.

Він сидів, цибатий, на малій тваринці, з великим мечем при боці, тримав руку на руків’ї та люто вдивлявся уздовж полів ген на північ.

— Скажи мені знову, як він показав у твоєму видінні? Ходи сідай позаду мене. Тварина повезе обох.

— Я учень цього святого, — сказав Кім, коли вони остаточно вийшли за сільські ворота. Жителі, здавалося, майже шкодували, що гості вже йдуть, але прощання жерця було холодним і відстороненим. Він витратив дрібку опіуму на людину, яка зовсім не мала грошей.

— Добре сказано. Я не звик до святих людей, але повага — це завжди добре. Немає тепер ніякої поваги, навіть тоді, коли комісар-сагиб приходив до мене. Але чому той, чия зірка веде його до війни, має йти за святою людиною?

— Але ж він святий, — щиро сказав Кім. — Справді, і в розмовах, і у вчинках — святий. Він не схожий на інших. Я ніколи такого не бачив. Ми не якісь ворожки, жонглери або жебраки.

— Ти-то ні, я ж бачу. Але я не знаю, що то за один з тобою. Хоча крокує він добре.

Перша ранкова свіжість спонукала Ламу йти сягнистими, мов верблюд, легкими кроками. Він поринув у медитацію, механічно клацаючи вервицею.

Розбита коліями сільська дорога вела їх, вигинаючись по рівнині між великими темно-зеленими манговими гаями. На сході танули в